– Справжніми винуватцями, – заявив нараз представник партії, – тими, які викривили партійну лінію і принесли так багацько горя вашому селу, були євреї! Так, це їхня робота, а наша рідна більшовицька партія тут ні при чому.
Але то був тільки початок. Повагавшись хвильку, він заходився пояснювати, як ото євреї з покоління в покоління виховувалися в переконанні, що українці – антисеміти і що вони винні в усіх жахливих жорстокостях і насильстві проти єврейського племени. А такого євреї не могли пробачити й забути. І вони знають, як помститись. Ні для кого не секрет, провадив він далі, що євреї, використовуючи партію як трамплін для своїх цілей, пролізли в усі органи влади в центрі й на місцях, особливо в органи безпеки та судочинства. Наше районне ҐПУ, підкреслив він, повністю в їхніх руках. Вони використовують ці офіційні посади у своїх власних інтересах. Комуністична партія, проголосивши політику суцільної колективізації і ліквідації куркульства, довірила місцевим органам і спеціяльним партійним представникам, як от тисячникам, майже необмежену владу. Євреї і скористалися цією владою задля того, щоб помститися на українцях. Вони навмисне перестаралися у викачуванні хліба від селян і спричинили голод в українських селах. Ба й більше того: вони пришпилювали ярлики «куркулів» і «ворогів народу» селянам здебільш без ніяких на те підстав, заганяючи їх до таборів та кидаючи в тюрми.
Ми не могли злегковажити те, що нам розповів цей райпарткомівець. Такі заяви та звинувачення були чимось зовсім небаченим. Такої антиєврейської промови ми ще не чули ні від кого, а тим паче від партійного начальства. Аж тут офіційний представник районної парторганізації відкрито оголошує, що євреї – винуватці в усіх тих страхіттях, які коїлися по селах від початку колективізації. Ми сподівались того, що він намагатиметься обілити партію від її злодіянь. Зрештою, він же сам був партійцем! Але чого звинувачувати євреїв? Таку тактику важко було збагнути. «Товариш Цейтлін», мабуть, був єврейського походження, хоч запевне ми цього не знали. Але він не був гіршим від котрогось іншого партійця чи безпартійного активіста. Крім того, він, як і всі йому подібні, діючи від імени партії, тільки виконував партійні резолюції та настанови. І чого це тільки «товариш Цейтлін» має відповідати за всі насильства, що діялися в нашому селі?
І ще одне: антисемітизм у Радянському Союзі був суворо заборонений на законодавчому рівні. Завдяки саме радянським законам євреї змогли посісти ключові позиції в партії та урядових структурах. Антисемітизм вважався кримінальним злочином. За кожне ледь-ледь зневажливе зауваження чи навіть анекдот, що його можна було кваліфікувати як антиєврейський, належалася тяжка кара. А тут представник райпарткому офіційно пропагує антисемітизм. Чому? Виглядало так, наче він свідомо намагається спровокувати єврейський погром. Що це було? Його власна ініціятива чи партійне доручення?
Крізь цю промову просвічувала стародавня настанова «поділяй і владарюй», хоча, можливо, і традиційний російський заклик «Бий жидів, рятуй Росію!» крутився йому в голові. Зробити з євреїв жертовних козлів за всі злочини, сподіяні партією протягом колективізації, а також нацькувати на них селян, аби відвернути в такий спосіб їхню увагу від реальних проблем і справжніх винуватців, – ось чого, певна річ, хотілося йому!
Але така тактика партійного представника не мала успіху в нашому селі. Його антиєврейська риторика натрапила на презирливу мовчанку зібраних. Переказували пізніше, що з цією своєю антиєврейською промовою він об'їздив усі села району. Та хоч би де він виступав, погромів, попри всі його зусилля, спровокувати не вдалося.
«Товариш представник» закінчив промову, зібрав свої нотатки, пройшов з опущеними долу очима через кімнату до виходу і зник, навіть не оглянувшись. Більше ми його ніколи й не бачили. Місце на трибуні зайняв член сільради.
Ось цю мить і спалахнуло щось подібне до стихійного бунту.
– Досить нам тебе! – вереснув хтось один, коли сільрадівець спробував був заговорити.
– Забирайся геть! – сердито вигукнув інший. – Уже наслухалися, годі!
Сільрадівець конче хотів щось сказати, отож почав верещати на ввесь голос, розмахуючи руками над головою, але обурені вигуки не вгавали. Як за останній засіб, ухопився він за шклянку з водою і закалатав по ній олівцем, але той дзенькіт, як і голос його, потонули в зливі лайок та прокльонів розлюченого стовпища людей.
Раптом якийсь парубок підбіг до сцени. Наляканий і розгублений член сільради, виставивши поперед себе руки для оборони, позадкував до бічних дверей і зник за ними.