Що властиво діялося протягом ночі в центрі села – ми не знали, але побачене так прикро нас вразило, що нам перехотілося йти туди, куди ми зібралися. Ми вирішили чимшвидше вертатись додому.
Після нашого повернення нашій родині не лишалося нічого іншого, як тільки чекати, що буде далі. Становище, в якому опинилося наше село, було непевне й небезпечне. Ми щойно розтрощили колгосп, спалили декотрі будівлі й розібрали більшу частину своєї худоби та реманенту. Цим стихійним вибухом ми продемонстрували своє небажання господарювати колгоспом, але ж у нас не було певности в тому, що ми перемогли. Та й хто його знає з тим представником райпарткому – чи то всерйоз він казав минулого вечора на зборах, а чи тільки хотів відвернути нашу увагу від того, що справді мав на думці? І коли так, то що воно таке оте «справді»? Була ж якась причина всьому тому, що він наговорив.
І ще одне вельми турбувало й непокоїло нас: чи ми ще колгоспники тепер, після всього, що трапилося? Бо формальної заяви на вихід з колгоспу, оскільки я знав, ніхто не писав. То який же тепер наш стан? Чи вже відчепиться від нас партія, чи ні?
Поки ми стривожено чекали дальшого розвитку подій, надійшли деякі новини. Виявляється, що після бунту вранці щонайменше двадцятеро селян застрелено на смерть. Вони загинули, коли пробували забрати назад свою худобу й реманент.
Інша трагічна новина була та, що цього самого ранку ще й заарештували чоловік двадцять. Серед них був і той парубок, що перший почав бунт у нашій сотці. Того ж дня повикидали з хат жінок, дітей та інших членів родин убитих та заарештованих і вивезли із села. Військові вантажні машини доправили їх на станцію залізниці, де вже чекали на них порожній потяг і районне партійне та державне начальство.
Тиждень чи два після бунту минули без ніякої офіційної реакції на ці події. Усе дошкульніше гризло нам голову найпекучіше питання – колгоспники ми таки чи ні? Непевність нашого становища доводила нас мало не до розпачу. Для нас це було справою життя або смерти. Уже ж надходила пора, коли починалися весняні польові роботи. А тепер більшість селян не могла того робити з тієї простої причини, що не володіла землею. Зі вступом до колгоспу землі їхні усуспільнено й проголошено «соціялістичною власністю» і як така вона охоронялася державним законом. Під час бунту декому з селян вдалося забрати назад свою худобу і реманент, якщо вони його віднайшли. Але як вони могли забрати назад землю? Це було просто неможливо; земля вже не була їхня. Обробляти її вони то могли, але не мали запоруки, що зберуть урожай. Таж не було певности, що вони бодай доживуть до жнив!
Аж ось нарешті в середині квітня, приблизно через півмісяця після заколоту, оголосили загальні сільські збори, що мали відбутися в колишній церкві. Тієї бурхливої бунтівної ночі хтось був навіть пробував відновити її: вівтар та образи, на наш великий подив, збереглися і зайняли свої законні місця, а комуністичні декорації і пропаґандистське причандалля повикидали геть. Але на той час, коли ми зійшлися на вечірні збори, тут знову був уже клюб. Червоний колір знов запанував над усім. На місці вівтаря красувався червоний прапор. Скрізь, де не кинеш оком, видніли плякати з гаслом «Смерть куркулям!» Замість святих образів порозвішувано портрети більшовицьких вождів.
Коли ми з мамою прийшли туди, заля була вже повна. Збори ще не почалися. Усі люди мали якийсь змучений і заклопотаний вигляд; на їхніх обличчях віддзеркалювалися виснага, недосит і тупа відстороненість. Кожен здавався сумним і задуманим, та й було від чого. Вони знали, що на цих зборах вирішуватиметься їхнє майбутнє.
Невдовзі з'явилося начальство – переважно люди незнайомі нам. Декотрі з них виглядали як городяни: добре вбрані й вгодовані. Знати було, що вони не займалися фізичною працею. Очевидно, було там і кілька робітників із заводів, але більшість – такі самі селяни, як і ми: змарнілі, обшарпані, безнадійно зажурені. Коли вони ввійшли, в залі залягла мертва тиша. Той самий сільрадівець, що керував минулими зборами нашої сотки й пережив бунт, піднявся на сцену й надав слово новому тисячникові.
– Оце наш новий тисячник, товариш Черепін! – вигукнув він.
На трибуні тим часом уже стояв цей самий «товариш Черепін», звільна обводячи присутніх байдужим поглядом. Це був невисокий, широкий у плечах чоловік, якому лисина й окуляри надавали схожости з професором. Але зовнішність його, як ми згодом пересвідчилися, була облудна. Насправді він був садист, що міг без вагання відібрати в нас останню пригорщу зерна або викинути немовля через вікно просто в сніг.