Кари, визначувані цим судом, були доволі жорстокі. Якщо хтось не прийшов на роботу вчасно, то це каралося примусовою працею від одного до трьох місяців. Ще суворіші присуди ухвалювали тим, чиї «провини» мали політичне забарвлення. Опозиція партійній політиці й образа виконавців її вважалися мало не державною зрадою. Колгоспний суд здебільшого передавав такі справи у вищі судові інстанції або органам державної безпеки, або туди й туди водночас, із рекомендацією присудити до страти або тривалого ув'язнення у «виправнотрудовому таборі», як юридичною мовою називалися концентраційні табори. Такі рекомендації вгорі приймалися, очевидячки, з неабияким ентузіязмом, бо звинувачені в подібних провинах уже ніколи не поверталися в село.
«Сесії» колгоспного суду відбувалися вечорами мало не щонеділі. На кожному засіданні розглядалося по чотири-п'ять справ. Присутність на суді всіх мешканців села була обов'язкова. Оскільки в приміщенні суду не вистачало місця для всіх наших односельців в один і той самий час, то розписали розклад відвідин судових засідань стохатками по черзі. Звичайно на кожне засідання заганяли селян із трьох стохаток; за неявку належалася кара у вигляді грошового штрафу або примусової праці. Бувало, що суд і судив тих, які не з'являлися на засідання.
Мені довелося бути присутнім на багатьох таких засіданнях. Одне з них особливо запам'яталося. Воно відбулося в один з вечорів навесні 1931 року в приміщенні колишньої церкви. Організатори колгоспного суду наполягали на тому, щоб проведено було це засідання з усім ритуалом. Спочатку з'явився на сцені наш тисячник, «товариш Черепін». Вичекавши, поки втихне гамір, він урочисто проголосив:
– Товариші! Колгоспний суд іде!
Заля завмерла. На сцену вийшло троє всім нам знайомих односельців: суддя – Сидір Коваленко, незаможник, що ледве вмів читати й писати; за ним два народні засідателі; прокурора і оборонця і в заводі не було. Як ці три особи зробилися членами судової колегії, цього ніхто не знав. Вони були звичайні собі незаможники, які, однак, з партією чи комсомолом нічого спільного не мали.
Коли члени суду зайняли свої місця, на сцені з'явилися голова сільради й голова колгоспу.
Ось усі вони посідали і суддя оголосив першу справу. Заводять двох підсудних, кожний під конвоєм міліціонера. Суддя починає читати обвинувачення, з якого ми дізнаємося, що їх обвинувачено за трьома статтями, а саме: агітація проти радянської влади, спроба підриву авторитету партійних та радянських керівників і третє – пропаґанда українського націоналізму.
Це було завершенням однієї досить кумедної історійки. Я був свідком цієї, на перший погляд, незначної події, піднесеної до рангу судової справи, і мені здається, що варто її розповісти в усіх деталях.
Є таке прислів'я – «Що в тверезого на умі, те в п'яного на язиці», і воно чи не найкраще насвітлює цю пригоду. У п'яному стані обидва підсудні вибалакали свої думки, а вони якраз і не збігалися з партійною лінією.
Відколи почалася колективізація, з полиць сільської крамниці майже начисто зникли товари повсякденного вжитку. Гас, сірники, сіль та інші звичайні речі стали рідкісним явищем. Та ось якось у неділю оголосили, що до крамниці завезли оселедці й продаватимуть їх по фунту на душу. Отож тієї неділі перед крамницею простяглася величезна черга через увесь майдан. Петро Зінченко, один із сьогоднішніх підсудних, мав бажання викупити свою пайку. Це був чесний і працьовитий селянин, симпатичний вдачею і розумний собі, але ходила про нього слава, що в неділю він любить вихилити зайву чарку. А що того дня була неділя, то він своїм звичаєм був, звісно, напідпитку.
– Слухай-но, Катре, – підійшов він до молодої жіночки, що стояла в черзі вже біля самих дверей крамниці. – Пропусти мене перед себе, посватаю. Оце тільки но купимо оселедця й зразу весілля справимо.
Жіночка відмахнулася від нього.
– Атож, я розумію, – вів своєї Петро. – Ти не хочеш заміж без вінчання в церкві. – Він показав рукою на знесені церковні бані. – А ми там, у церкві, й повінчаємось... під портретом нашого дорогого й мудрого вождя й учителя товариша...
– Цить, дурню! – вигукнула жіночка, лиха на нього, що він силкується примоститись перед нею.