Але Петро все не відступався. Він змінив тон і заговорив голосом, що звучав достоту, як голос «товариша Черепіна».
– Гей ти, ворог народу! – гримнув він на ту жіночку. – Яким правом ти опинилася в черзі по оселедець попереду героя й інваліда революції, та ще й члена комнезаму?
Вона й далі, однак, не пускала його.
Ситуація стала трохи двозначною. Петро звик своїми жартами викликати регіт у товаристві. А тут він дотепністю просто перевершив сам себе. «Товариша Черепіна» він наслідував знаменито. Проте цим разом ніхто не наважувався сміятись. Петро ж бо відверто кпив з радянської влади, а кожен боявся сексотів – звичайно, присутніх і тут.
– Товаришко, враже народу, – провадив він, звертаючись до тієї самої жіночки, – іменем нашої любимої комуністичної партії та дорогого уряду я вас арештую за відмову посприяти героєві пролетарської революції в його намаганні швидше придбати свою пайку оселедця, дану йому цими самими любимими партією та урядом.
Молодиця таки відмовилася сприяти героєві революції. Тоді Петро перекинувся увагою на старшого віку жінку, і все в тому самому жартівливому тоні.
– Чи бачили ви таке, бабцю? – запитав він, показуючи на молодицю. – Я помагав будувати цей комуністичний рай, на довершення якого маємо щорічний продаж оселедців, а вона, бач, не пропускає мене, щоб я купив оселедця передніш за неї. Точи можна мені стати перед вами?
Але й тут Петрові не поталанило. Бабця також не була схильна до жартів.
– Ти вже допався до свого раю. Геть відси! – буркнула вона.
– Що? – аж скрикнув Петро з несподіванки.
– А так, – відказала стара. – Допався до свого раю, то й раюй! Ондечки край черги.
Петро підскочив ближче до бабці.
– Дорогенька моя! – вигукував він. – Та я ж годами в цім раю свого янгола вишукую, і ось теперечки здибав! Та ще де – в черзі по оселедця!
Поки стара відмагалася від Петра, що поривавсь поцілувати її, ще один п'яничка підступив до черги, махаючи руками й співаючи на все горло.
Чоловік середнього віку, був він не менш за Петра знаний як дотепник. Звали його Антоном. За громадянської війни він був червоним партизаном. Його теж вважали «едукованим» чолов'ягою, принаймні ми всі знали, що він умів читати й писати.
Петро дав спокій бабці й кинувся назустріч Антонові.
– О, свояк свояка пізнає здалека! – гукнув він до Антона. – Хай живуть райські п'яниці!
– Гурра! – відповів Антін, обіймаючи свого приятеля.
– Хай живуть їдці оселедців! – і Петро зреагував ще голоснішим «гурра!»
– Слухай, пане-брате, – розпочав знову Антін, – ти буржуйсько-капіталістично-контрреволюційно-імперіялістична акула...
– Спасибі, – відказав Петро. – Дякую за честь.
– Оселедця закортіло, га? – вів далі Антін. – А хіба це не контрреволюційна забаганка?
Петро засміявся й сам перейшов у наступ.
– Ах ти ж, старий, миршавий, задрипаний поросюк! Ти, Антоне, гірш навіть поросюка, ти – ворог народу. Найгірший і наймиршавіший ворог, якого мені випало бачити за все своє п'яницьке життя!
– Це велика честь для мене, – відповів Антін.
– Як ти посмів прийти на щорічний продаж оселедців у такому виді? – провадив Петро, показуючи на Антона. – Прийти між люди в таких брудних штанях на своїх соціялістичних ногах?
І він, сміючись, тицьнув пальцем Антонові на штани, що світили дірками.
– Я питаю тебе, чи дозволено в нашому соціялістичному раю, під проводом нашого дорогого й любимого, нашого мудрого й всесильного, нашого вчителя і вождя, великого товариша...
– Заткай рота, смердюче стерво! Мені аж ригать хочеться! – гаркнув Антін.
– Оце ж я й мав на думці, – не змовкав Петро. – Тебе на риги потягло, коли я заговорив про нашого дорогого й любимого...
– Уб'ю тебе, гада! – скипів Антін.
Петро все поривався назвати на ім'я цього вождя, що його стосувалися всі пропаґандивні прикметники, вживані при особі Сталіна. Затятий протест з боку Антона не зупинив його, а тільки трошки відвернув думку вбік.
– Добре, ти мені краще дай пряму відповідь про свої штани, – домагався Петро. – Як це можливо, що ти виставляєш напоказ свої костисті коліна, наче злидар з капіталістичної країни?
– А отже ти й не прав, товаришу червоний партизане, – відказав Антін. – Мої штани й не брудні, й не драні. Це така нова мода.
– Теж мені мода! – Петро й далі хилив на своє. – Ти хочеш сказати, що оті дірки зовсім і не дірки?
– А так, пане-брате, не дірки, – підтвердив Антін. – То тільки маленькі отвори, щоб вітер гуляв.
Петро зітхнув.
– А творці цеї моди теж мають такі отвори? – запитав він.