– Товариші... – механічно вирвалось йому з вуст загальновживане тоді офіційне звертання.
– Ми тобі не товариші, – перебив його «товариш Черепін». – Ти тут під судом!
– А хто ж допитує? – відказав Петро. – Суддею ж наче Сидір!
У залі почувся сміх. Суддя Сидір, що досі сидів, немов аршин, на своєму стільці, глянув на членів суду й побачив, що ті теж дивляться на нього й перезираються між собою.
Проте цей стан замішання тривав недовго. «Товариш Черепін» зірвався на ноги.
– Я тут веду допит! – випалив він бундючно. – А на те, що я запитую, треба відповідати, бо я представник партії.
Витримавши належну павзу, він мовив далі:
– Маємо вже досить твоїх дотепів, – і гупнувши кулаком у стіл, крикнув: – Продовжуйте, товаришу суддя!
Петрові таки дали закінчити останнє слово. Він не просив помилування. Він лише заявив, що коли Антін чим-небудь і справді завинив, то це тільки тим, що він, Петро, втягнув його в ту розмову. Він просив суддів виправдати Антона. Відтак суд вийшов на нараду.
Через коротку часину сценічна завіса знову звилася вгору, відкриваючи глядачам суд у повному складі на своїх місцях.
Суддя Сидір тремтячим голосом освідчив, що оскільки даний злочин виходить поза юрисдикцію колгоспного суду, ця справа передається на розгляд вищої судової інстанції, яка вона там є, і до органів державної безпеки. Підсудні мають залишатися під вартою.
Тоді ми востаннє бачили Петра й Антона, наших сільських жартівників, незаможників і ревних оборонців жовтневої революції.
Покінчивши зі справою Петра і Антона, суд розглянув ще кілька дрібніших справ. Один сумирний тихий дядько мусив доповісти судові, чому він не виконав норми державної хлібоздачі. Нам було ясно, що суд над ним мав бути показовим, бо більша частина наших односельців також не мала спромоги розрахуватися з цими хлібоздачами. А йому просто випало нещастя потрапити в жертовні козли для прикладу іншим. Суд оголосив підсудного ворогом народу і справу його так само передав у вищу судову інстанцію і органам держбезпеки.
Такий самий присуд спіткав ще двох дядьків. Одного звинувачено в тому, що перш ніж вступити до колгоспу, продав свого коня, а другий мав дістати покарання за те, що обізвав котрогось комсомольця яничаром.
Наступна справа була інакшого роду. Судилося двоє бідолашних селян. Обидва були обшарпані, бородаті й покриті лепом. Вони не розмовляли між собою, бувши явно пересварені. Один з них мав своє улюблене місце, де ловив рибу, і вважав його своїм. Коли ж якось уранці він пішов туди, то побачив, що воно вже зайняте: його сусідові це місце теж припало до вподоби. Спалахнула суперечка. Перший селянин вимагав звільнити місце для себе – він бо звик до нього, своїми руками обладнав там щось і взагалі роками вже рибалив на тому місці. Але другий також виявився впертим і не бачив причини, чого він мав би поступитися сусідові. Таж кінець-кінцем, твердив він, річка, риба, вода, повітря, все те належить усім людям порівну. Чи не так говорив їм пропаґандист у неділю на зборах? На першого, одначе, навіть такі вагомі аргументи не вплинули, і він затопив сусідові кулаком межи очі. Зчинилася бійка, з якої загарбник вийшов з синцями під очима й розквашеним носом.
Він вирішив помститись і поскаржився в сільраді, наслідком чого обидва опинилися на лаві підсудних.
Найкольоритнішим у їхній справі був вирок. «Товариш Черепін» виголосив його особисто – либонь, не наважившись довірити такого важливого моменту навіть Сидорові, судді.
«Товариш Черепін» заявив, що оскільки річки, земля й ліси належать народові, то обоє – і позивач, і відповідач – винні в зазіханні на загальнонародню власність, чим вони вчинили переступ. З огляду на це обох засудили на два тижні примусової праці.
А Панас Коваленко (ніякий не родич судді Сидорові) – незаможник, нині колгоспник – не знав, що означає слово «жлоб». Це й привело його перед колгоспний суд, і врешті коштувало йому життя.
Пригода, внаслідок якої Панас опинився в суді, сталася на колгоспному полі за кілька днів перед судом. Була пора весняної оранки й сівби, і одного дня Панас зайнявся боронуванням. Так випало, що саме в той день до колгоспу завітала партійна комісія з району і, обстежуючи поля, зупинилася неподалік від Панаса. Панас їх також помітив. Вони стояли серед шляху, обговорюючи щось. Балакали, видно, про нього, бо один начальник показував у його бік пальцем.