– Ну, добре... – буркнув Панас, але «товариш Черепін» перебив його грізно:
– Я ще не скінчив!
– Та я мав на думці... – спробував знову Панас.
– Що ти там мав на думці – не рахується. Рахується тільки те, що ти сказав, – обрізав його «товариш Черепін» і після павзи продовжив: – Можливо, ти не мав наміру назвати мене, партію і уряд так, як ти назвав...
– Та знаєте, я гадав... – знов почав був Панас.
– Тобто я маю на увазі, може, ти трохи погарячкував? Чи так воно було?
«Товариш Черепін» явно хотів витягти з Панаса публічне зізнання, що він насправді не думав прозивати його так і що він розкаюється за те слово, яке вихопилося у нього в полі.
– Так, так, оце ж я й хотів сказати, я зовсім не мав на думці...
Знати було, що Панас здавався. Він водно повторював:
– Я не хотів, я зовсім не мав на думці...
«Товариш Черепін» аж розплився усміхом. Він бачив, що ворога зломлено. Витримавши ще одну зі своїх багатозначних павз, він нарешті нахилився до судді Сидора й зашепотів щось йому на вухо.
Але в залі знов прокотилася хвиля збудження. Людям хотілося добрати доладу, що ж достеменно означає слово «жлоб».
– А що це таке – «жлоб»? – вигукнув хтось голосно.
З нас хіба що хтось один-другий знав, що воно за слово. Тоді Панас пояснив, що він сам не знає точного його значення. Уперше він почув це слово в місті: хтось обізвав його жлобом у черзі по хліб.
Однак «товариш Черепін», безперечно, добре знав, що це слово значить. Але він і далі наполягав на тому, що воно страшенно образливе для нього й для партії.
А властиво, так воно не було. Я теж знав, що означає це слово, і не зміг стриматися.
– Прошу слова для пояснення! – збуджено вигукнув я і, не чекаючи дозволу, випалив: – Це не українське слово, а російське, і означає воно «тупий нахаба».
Після цього мого хапливого пояснення усім стало ясно, що Панас не завинив у тому, в чому його обвинувачував «товариш Черепін», та й взагалі не вчинив ніякого злочину. Але це йому однаково не допомогло. Настійливість «товариша Черепіна» взяла таки гору, і суд визнав, що Панас образив не тільки його, але й партію та уряд, отож справу слід передати у вищу судову інстанцію.
Панаса ми вже більш ніколи й не побачили. Але відтоді, ніби в пам'ятку про Панаса, «товариша Черепіна» ми звали не інакше, як «товариш Жлоб». Звісно, поза очі.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Однією з найдивніших прикмет колгоспного життя було запровадження різноманітних кампаній для розв'язування безлічі проблем. У наступні роки не минало й дня, щоб нас не закликали взяти участь у тій чи іншій кампанії.
Приміром, з наближенням кожнісінької весни оголошувалася посівна кампанія. До неї мусили бути причетними всі поголовно – чоловіки і жінки, молоді і старі, здорові і хворі. А що вона тяглася аж до літа, то безпосередньо за нею починалася наступна кампанія – збиральна. Далі йшла осіння посівна кампанія. Четвертою була зимова кампанія, що являла собою, власне, прелюдію до відкриття чергової весняної посівної кампанії.
Рівнобіжно з цими основними кампаніями колгоспникам нав'язувано участь і в інших кампаніях. Сюди входили кампанія оподаткування і самооподаткування, кампанія добровільної хлібоздачі державі та ще багато інших. І чи то незалежні одна від одної, а чи з'єднані наче вервечка проклять, ці кампанії лежали на нас докучливим тягарем.
А в той же час, коли протягом довгих робочих днів усі ці кампанії морочили колгоспникам голови, обсідали нас ще й інші, менші гризоти, їх окреслювано лагідно «проблемами» і «питаннями». Були серед них такі, як ось «проблема добрив», «питання збільшення опоросів свиноматок», «проблема підвищення надоїв корів», «питання яйценосности курей» і так без кінця. Звичайно, сподіватись якогось збільшення сільськогосподарської продукції від крику й галасу на всі ці теми було щонайменше наївно; зате для нас кожна така кампанія з усіма причетними й непричетними до неї відгалуженнями проблем та питань означала, що наново починається пошукування жертовних козлів для пояснення невдач.
Завдання, ставлені партією і урядом перед колгоспами, вкладалися в чіткі вимоги: усе погане має стати добрим; з нечисленних одиниць має постати велика кількість; чого обмаль – того має зробитись більше; мале має перерости у велике. А що завдань цих було без ліку, то не видно було й кінця-краю людській самопожертві, яка зводилася до вічної праці в поті чола, тривог і принижень.
Начальство вимагало не тільки об'єднання зусиль задля оперативного виконання плянів, а й радісного та бадьорого ставлення до визначених завдань. Найменший прояв байдужости викликав підозру, бо свідчив про опір офіційній політиці, а отже, і про саботаж, як то витлумачувалося партійним керівництвом.