Були ще якийсь час сільсько-господарські комуни, які за комуністичною теорією мали стати найвищою формою організованого життя і праці на селі; виникли вони під час військового комунізму (в громадянську війну 1918-21 рр.). Здебільшого комуни поставали в колишніх поміщицьких маєтках, і характерними ознаками їх була не тільки колективна праця, а й усуспільнене повсякденне життя в комунальних гуртожитках зі спільними кухнями, дитячими яслами й таке інше. Члени таких комун не мали нічого в приватній власності, окрім речей особистого вжитку. Хоч комуністична партія і уряд усіляко підтримували комуни, з них нічого путнього так і не вийшло, внаслідок чого їх невдовзі позакривали або частіше поперетворювали на державні господарства, тобто радгоспи. Радгосп – це був по суті державний фільварок, де наймані сільсько-господарські робітники вже не були ніякими селянами: вони одержували регулярну платню, не маючи голосу ні у розподілі прибутків, ні в управлінні господарством.
Усі ці різнорідні колективи організовувалися на добровільній основі і, як виглядало на той час, нічим не загрожували незалежному селянству. Більше того, селяни часто-густо, бувши свідками провалу таких господарств, ще й підсміювалися з балачок про колективізацію. Мовляв, хіба ж влада така дурна, що повторюватиме свої власні помилки? Але надто рано вони сміялися.
Десь наприкінці грудня 29-го року, коли чутки про примусову колективізацію почали вже справджуватись, у нашому селі з'явилися якісь сторонні люди. Невдовзі ми дізналися, що це були офіційні представники партійних і радянських органів, прислані до нас організувати колективне господарство.
Старший у групі, що складалася приблизно з десятка осіб, називався «двадцятип'ятитисячником», а його помічники «пропаґандистами». Незвичні то були для нашого вуха слова, але дуже швидко ми засвоїли, що вони означають.
На здійснення примусової колективізації Центральний Комітет ВКП(б) мобілізував по всій країні 25 тисяч найактивніших і найвірніших партійців. Звідси й походить назва учасника цього добірного загону комуністів – «двадцятип'ятитисячних», а по-нашому, скорочено – просто «тисячник». Після короткого інструктажу щодо методу проведення колективізації цих тисячників розсилали до різних сільських районів. Щоб їхня місія була ефективнішою, їх наділили, по суті, необмеженою владою. За свою роботу вони відповідали безпосередньо перед Центральним Комітетом КП(б) України.
Кожного тисячника супроводжувала ціла тичба пропаґандистів, набраних у кожному районі з-поміж місцевих комуністів і комсомольців.
Тисячник та його пропаґандисти були людьми, що завжди жили по містах. Це були викладачі вишів, учителі, фабричні спеціялісти. Щойно з'явившись у нашому селі, декотрі з цих сторонців намагалися зблизитися з місцевими людьми, для чого заводили розмови з ними. Інші просто снували селом і зацікавлено придивлялися до всього навкруг і до кожного зустрічного так, ніби вони зроду не бачили села або селянина.
Їхній зовнішній вигляд смішив нас: ці бліді обличчя й міський одяг справляли чудне враження на тлі сільського оточення. Обережно чалапаючи, аби не набрати снігу в свої до блиску наваксовані черевики, вони були чужорідною з'явою серед нас.
Хоч вони й виявляли зацікавлення, а то й захоплення усім довкола, їм незмога було приховати своє цілковите незнання сільського побуту. Селяни брали на кпини їхню городянську поведінку, і через декілька днів ці прибульці стали героями різних кумедних історій.
Наш тисячник звався Цейтлін, точніше – «товариш Цейтлін». Тільки так його й звали усі, хоч він і прожив у нашому селі кілька місяців. «Товариш Цейтлін» являв для нас радше символ панівної влади, аніж реальну особистість. Ми дізналися, що він приїхав з Києва і що він був членом партії ще до революції. Ніхто з нас не знав, чим він займався раніше, хоч видно було, що на сільському житті розумівся він вельми поверхово. Також ніхто не міг вгадати його національности. По-українському він трохи говорив, але знати було з вимови, що він не нашого роду.
На зріст «товариш Цейтлін» був невисокий, голову мав велику, а плечі вузькі. Ніколи ми не бачили, щоб він усміхався. Ходив завжди чимось заклопотаний, здебільша мовчазний, а коли й говорив, то тільки про офіційні справи й мовою партійних гасел та утертих фраз. З місцевими людьми майже не вітався, хіба що, бувало, відповість кому-небудь на привітання, та й то недбало.