Усі партійні й урядові представники, що понаїхали до нашого села, мали при собі якусь зброю, але ховали її. Однак «товариш Цейтлін», очевидно, був непевний, чи наше село полюбило його, бо свого револьвера носив відкрито, напоказ. До керівництва він узявся негайно. Вже в перший день, коли приїхав, він почав ходити від хати до хати. Ці відвідини породили чимало кумедних оповідок. Особливо часто переказували таку історійку: у повітці в одного господаря кобила хлиснула його хвостом по обличчю, залишивши на ньому смуги гною.
– Ух, – гарикнув він сердито, – клята корова! – і копнув кобилу в копито. Кобила відповіла йому таким самим чином, аж селянинові довелося зводити на ноги «товариша Цейтліна».
Та кобиляче копито не збило його з інспекційного курсу. У корівнику він зробив іншу помилку. Може, захтівши показати селянинові, що йому все-таки не страшно свійських тварин, він підступив до теляти.
– Яке гарне лошатко! – вигукнув «товариш Цейтлін».
Як чемна людина, господар не наважився виправляти гостя після першої його помилки, але після другої він усе ж лагідно зауважив:
– Та це не лошатко. Це телятко, коров'яче дитя. А лошатко – то коняче дитя.
– Лошатко чи телятко, – відказав «товариш Цейтлін», – це не має значення. Світова пролетарська революція від цього не постраждає.
Остання фраза була його улюбленим виразом, хоча на той час ми, селяни, не розуміли, що воно означає. Але нам було смішно, що представник партії та уряду не відрізняє коня від корови, а теляти від лошати.
Проте своє діло «товариш Цейтлін» добре знав. Знав він також усі партійні настанови і як їх треба виконувати. Поки селяни веселилися і розважалися, переповідаючи одне одному історійки про невігластво «товариша Цейтліна», у сільраді на повну пару кипіла робота. Посильні, сіючи круг себе страх і цікавість, розносили окремим селянам виклики негайно з'явитися до сільради. Мало не щодня прибували в село всілякі відвідувачі, часто це були військові командири досить високого рангу. Не раз можна було бачити, як тисячник у супроводі сільського й приїжджого начальства ходив з перевіркою по хатах.
А одного дня в село приїхала бригада зв'язківців і швидко провела телефонну лінію від нашого села і до райцентру. Мало хто в селі знав на той час, що то таке – телефон, але й ті, що знали, ледве чи здогадувалися, з якою метою провели його в наше село. Начальство ж не оминало жодної нагоди подати це як символ великого досягнення на шляху безупинного прогресу, на який ступило село під проводом комуністичної партії.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Перших проявів стратегії «товариша Цейтліна» не довелося надто довго чекати. Сталося це одного холодного січневого ранку 1930 року, коли люди ще спали: тоді було заарештовано п'ятнадцятеро мешканців села. Хтось розповідав, що в село опівночі приїхали ґепеушники; з допомогою сільських активістів запхали арештованих у свого «чорного ворона» і зникли до того, як село прокинулося зі сну.
Серед ув'язнених були найвидатніші місцеві громадяни: шкільний учитель, що працював у нашому селі ще з передреволюційних часів; один із сільради, авторитетний і впливовий чоловік, що кожному міг порадити в різних справах, дотичних до закону; власник сільської крамниці. Решту становили звичайні господарі, які тішилися доброю репутацією. Ніхто не знав ані того, за які провини їх арештували, ані того, куди їх вивезли.
Усе це лякало. Село в одну ніч позбавили поважних людей з громади. У такий спосіб сільська людність – здебільша темні й неосвічені дядьки – залишилася ще беззахиснішою, ніж раніше. Невдовзі після того родини арештованих повиганяли з їхніх хат.
Я був свідком, як виганяли одну таку сім'ю. Ми жили неподалік від одного з заарештованих на ім’я Тиміш Запорожець, якого ми, діти, звали просто «дядько Тиміш».
Десь близько полудня до хати прийшло кілька чоловік із сільського начальства. Старший серед них став перед дружиною дядька Тимоша й оголосив, що позаяк її чоловіка заарештовано як «ворога народу», вся його власність має бути негайно конфіскована на користь держави.
Спантеличена й розгублена жінка пробувала сперечатись і щось доводити цим активістам. Вона питала їх, що її чоловік зробив лихого людям, що його оце оголосили «ворогом народу» ? Але активісти не збиралися заходити ні в які дискусії з нею. Вони тільки повторили наказ вибратися з хати. І додали ще, що вона може взяти з собою тільки свої власні й дитячі особисті речі, як от одежу. Все інше мусить залишатись там, де воно лежить.
Аж тепер жінка усвідомила собі, що ці люди говорили все те не жартуючи. Зі слізьми на очах благала вона дозволити бодай переночувати з дітьми в хаті, аби хоч ту одежину позбирати. Але благання її були ні до чого. Наказ знову було повторено, і ту ж мить вона зімліла й упала на долівку. Діти зайшлися плачем. Старший наказав підвести її і винести надвір, де перед хатою вже стояли напоготові сани. Якраз у цю хвилинку вона прийшла до пам'яті і, плачучи, сказала активістам, що їм нема куди йти. Адже ця хата була їй домівкою багато років. Вона сама зі своїм чоловіком та дітьми будувала її.