Кривлячись від огиди, вона згребла ганчірки в пакет і скинула в сміттєву яму. Нехай цей будинок і змодельований чи несправжній — але допускати такий безлад Ірена не бажала.
Посеред двору вона зупинилася, роздумливо втупилася на тополю. Ну нехай, якщо припустити на хвилинку, що ніякої МОДЕЛІ немає, і пан Петер просто оглушив її наркотою на десять місяців, і вона тільки тепер прийшла до тями... Якщо допустити, що це можливо — тоді чому тополя росте не праворуч од воріт, а ліворуч?!
Наскільки МОДЕЛЬ реальна? Де її межі? Наприклад, професор існує? Чи є тільки його голос у слухавці?
В задумі вона повернулася в дім, підійшла до телефону і набрала номер Карательки.
— Нарешті, пані Хміль зволила обізватись...
Із слухавки, здавалося, тягло крижаним протягом. Карателька навіть не вважала за потрібне іронізувати; байдужа холодність у її голосі віщувала найбільші з усіх можливих неприємностей.
Ірена відсторонено вислухала монолог про несумлінність і безвідповідальність та повідомлення про те, що питання про її звільнення майже вирішене. Цікаво: це сама Карателька дихає зараз у трубку, чи зневажливий її голос моделюється на рівні електронних імпульсів?..
— ...за версту не підпускати до педагогіки. Це все, пані Хміль, вам ясно?..
— Хочете, розповім анекдот? — раптом запропонувала Ірена. — Прибігає студент у медпункт. «Швидше! Там пані Карательку вкусила гадюка!..» А медсестра йому так флегматично: «Я цій гадюці вже нічим допомогти не зможу...»
Короткі гудки. Виявляється, в трубці ось уже кілька хвилин нікого немає — вона говорить у порожнечу...
Ірена поклала слухавку на важіль.
Під час так званого інструктажу вона не раз і не два питала у пана Петера: наскільки МОДЕЛЬ реальна? І щоразу отримувала одну і ту ж незрозумілу відповідь: не більше, ніж будь-яка модель... Хоча геніальність пана Анджея полягає саме в тому, що модель, як би це сказати точніше... багатофункціональна, внутрішньо несуперечлива і, певною мірою, самодостатня... Сучасний стан науки, говорив збуджено пан Петер, не дозволяє повноцінно працювати з таким рівнем моделювання. Пан моделятор, можливо, сам не усвідомлює... що цей колосальний прорив рівносильний нищівній поразці...
Обізвався телефон. Ірена машинально підняла слухавку:
— Алло!
Мовчання. Тиша.
— Алло, я слухаю!
Короткі гудки.
Був час (вона саме вчилася в аспірантурі), коли Анджею раптом навперейми стали дзвонити молоденькі дівчата. А в комплекті з ними — і юнаки. Ірена кілька разів пожартувала на цю тему, але Анджей тих жартів не сприйняв. У той період він узагалі не розумів жартів; Ірена не знала, що їй робити — ревнувати чи насміхатися, а може, вдати, що нічого не відбувається...
Потім ця компанія молоді раптом заявилась до них у гості. Їх було десятеро, Ірена полишила будь-які спроби напоїти гостей чаєм і тільки здивовано спостерігала, як вони хвилюються, ніби перед іспитом, медитують по кутках і передають одне одному якісь наспіх видані брошури...
Потім вона ненадовго усамітнилася на кухні і, повернувшись, застала серед гостей демонстративну сценку. Двоє хлопців утримували третього, але це не була звичайна бійка — поруч метушилася дівчина з мотузяним нагаєм у руці, нещадно шмагала крісло, кричала, буцімто вимагаючи від хлопця якихось зізнань, вигукувала незрозумілі питання. Ще двоє дівчат застигли обабіч дверей, стискаючи пластмасові пістолети, а решта компанії забилася під стіл і звідти напружено спостерігала за тим, що відбувається...
Анджей стояв, схрестивши руки на грудях, і виглядав вдоволеним.
Дурне оте дійство тривало години три; нарешті присутні вичерпали всю снагу і, знову ж таки, відмовившись від чаю, розійшлися.
— Ти міг би хоч раз змоделювати що-небудь пристойніше? — запитала вона, коли зачинилися двері за останнім гостем.
Він підвів брову:
— А що, наприклад?
— Якесь спокійне життя, — сказала вона втомлено. — Хоч місяць. На морі. У відлюдному місці, в будиночку на березі, і щоб довкола кричали лише чайки...
— Гм...
Він зібрався і пішов, і вона вирішила, що він образився. Але вже назавтра був потяг, а ще через день вона вражено бродила по маленькому будиночку, прискіпливо вивчала вміст холодильника, перевіряла ногою температуру морської води.
— Анджею... От бачиш... Але навіщо ж сприймати все так прямолінійно?
Він кидав у море камінці і не помічав її вдячної усмішки.
Думав про своє.