Розмірений пульс Анджея в динаміках.
— Автокатастрофа?!
Ні, треба подумати.
Вона зігнулася над столом. Скоцюбилася, ховаючи від слідчого своє обличчя.
— Пані Хміль, мені шкода, якщо ви дійсно не знали... Може, я вчинив нетактовно... Але, можливо, є ще хто-небудь, котрий може підтвердити ваше алібі?
Вона мовчала.
На канцелярський стіл, всупереч її волі, закапали важкі безпорадні сльози.
Увечері її викликали з камери, але не на допит. У маленькій кімнатці опинився... довготелесий професор східної літератури.
— Ірено, нарешті!.. Ви маєте кепський вигляд... Ні, не падайте духом. Це жахливе непорозуміння буде виправлене протягом кількох днів... Так-так. Сприймайте все це як набір матеріалу для нової повісті...
Вона криво посміхнулася.
— Уся кафедра... та що там! увесь інститут... переконані у вашій безневинності. Вирішується питання про адвоката...
Він раптом перервав свій життєствердний монолог. Кашлянув, озирнувся на мовчазного слідчого, подався вперед:
— Ірено... бачите... Оскільки справа все-таки серйозна... Може, спробуємо запросити Упиря? Це дорого... але, врешті-решт, якщо він візьметься... справу можна вважати вирішеною. Я розумію — упередження, можливо, забобони... але кращого адвоката на сьогодні немає. Це було б... розумієте?
— Дякую, — сказала Ірена з важким зітханням. — Запрошуйте кого хочете.
Схоже, професор здивувався — але приховав подив за радісною усмішкою:
— От і гарненько... За собаку не турбуйтеся — його забрала Карателька. Разом із черепахою.
Ірена помовчала. Торкнула перенісся:
— «Я вже цьому собаці нічим допомогти не можу...»
— Ні, ні! — Професор усміхнувся. — Бачите... перед лицем несправедливості кафедра згуртувалась як ніколи. А Карателька... вона, виявляється, любить тварин. І вона навіть вимила вашого Сенсея шампунем від бліх...
Професор спохмурнів. Ймовірно, згадав, що під час десятимісячного передбачуваного Ірениного вояжу собаку було практично кинуто напризволяще.
Соромно...
Ірена опустила голову:
— Переказуйте їй мою дяку...
Подивилася б вона на Карательку, яка шкребе щіткою того, СПРАВЖНЬОГО, Сенсея. От би на це подивитися...
...Чи може моделятор загинути всередині моделі, ніби черв’як у яблуку? Ймовірно, може. Але чи може в такому разі модель продовжувати своє існування, ніби нічого й не сталося?
Ірена лежала на тапчані, до підборіддя натягнувши сіру ковдру. Перед сном їй спало на думку перечитати голі рядки у власнім записнику — і, скорботно похитавши головою, вона впевнилася, що нової повісті не буде.
Минуло (за її підрахунками) близько шістдесяти годин із часу її входу в модель. Значить, експерти втомились і вечеряють. Може, пан Петер продумує аварійні варіанти...
«Згортайте, пане Петере, усе, — думала вона, перевертаючись на тапчані. — Згортайте до біса цю ідіотичну МОДЕЛЬ. Бо коли Анджей дійсно... якщо його немає — то і моя місія не має сенсу. А якщо...»
Вона закусила губу. Навіщо слідчому брехати? Немає сенсу... А навіщо Анджею прикидатися мертвим?
Справді, навіщо?..
Хіба можна знати заздалегідь, що спаде на думку Анджею?
...Одного разу — на пікніку, на пляжі — він пірнув під водою в зарості очерету і звідти спостерігав, як уся компанія на чолі з Іреною шукає його, потроху тверезіючи, а потім, впадаючи в істерику, гукають, метушаться, промацують жердинами дно...
Ірена пам’ятала, як білий пісок перед очима ставав чорним. Що це таке — чорний пісок?..
Імовірно, він хотів пожартувати. Він хотів сховатися лише на хвилинку — але там, в очеретах, його спостигла чергова геніальна ідея, і він якось забув і про час, і про приятелів, і про дружину...
Тож чого можна очікувати від такої людини?!
Ірена тяжко зітхнула і натягла на голову сукняну ковдру.
Слідчий показав їй фотографії з місця злочинів. Вона глянула мигцем і з жахом відвернулася:
— Ні... я не можу на таке дивитися...
Слідчий скептично стиснув губи:
— Ви справді такі чутливі?
— Ви мене не змусите дивитися на це, — повторила вона, відчуваючи, як німіють щоки, бо схлинула кров. — Це...
Вона замовкла.
Що ж ти зліпив, чудовисько?! Не виправдовуйся, мовляв, у вашому «зовнішньому», реальному світі й не таке буває... Це ти зліпив МОДЕЛЬ — ти й відповідаєш за це... за ці фотографії теж!..
Ірена підвела очі до білої стелі. Ніби очікувала зустріти глузливий погляд колишнього чоловіка.
— Я не винна, — повторила вона через силу. Усоте, напевно.