Слідчий дивився уважно, і вперше за весь час їхнього знайомства його погляд не був скептичний. Важкий — так, але на дні очей з’явилося... запитання, чи що. Начебто він допустив раптом у свою свідомість крамольну думку: а що коли вона не бреше?..
Її ввели в маленьку кімнатку, де вчора чекав на неї професор східної літератури; вона зраділа була новій зустрічі — але виявилося, що в шкіряному кріслі сидить зараз зовсім інша людина.
Охоронець провів її — і вийшов. Ірена здивовано озирнулася — за минулі кілька днів вона майже звикла, що наодинці її залишають тільки зі слідчим...
— Добрий день, пані Хміль... Сідайте, будь ласка.
Вона опустилася в крісло навпроти. Чоловік мовчки розглядав її — не вважаючи за потрібне ховати допитливий погляд за подобу ввічливої розмови.
Йому було десь років сорок. Гладенька шкіра, жорстке блискуче волосся, ретельно поголені щоки. Свіжий, відпочилий пан. Як після лижного курорту...
І в той же час у ньому було щось від Анджея. Може, цікавість дослідника?! Безкорислива допитливість, щирість прозектора, інтерес до препарованої істоти.
Вони мовчали хвилин зо п’ять.
— Мене звуть Ян Семироль. Можливо, вам доводилося чути моє робоче прізвисько — Упир. Я адвокат... Ваші колеги, серед яких є відомі й шановні люди, попросили мене взятися за вашу справу.
Ірена мовчала. Доглянутий і показний пан Семироль вселяв їй підсвідому тривогу, що потроху переходила в страх.
— Правда, мої послуги коштують недешево, — адвокат усміхнувся. — Крім того, перш ніж братися за справу, я маю ознайомитись із матеріалами, із підозрюваною... Ваші матеріали я бачив. Тепер хочу з вами поговорити.
Ірена опустила голову:
— Я не винна.
— Мушу вас засмутити. Величезна безліч обвинувачених говорить те ж саме... Отже. Ви були відсутні десять місяців. Чому ви не хочете сказати, де були?
Що сказати на це?
За довгі години, проведені в камері, вона встигла придумати кілька варіантів відповіді на це питання. Найпростіша була — послатися на амнезію, втрату пам’яті, адже, якщо вірити телесеріалам, близько половини дорослого населення будь-якої країни втрачають пам’ять хоч раз у житті...
Але, по-перше, якомусь медику напевно вдасться зловити її на брехні. А по-друге... ця версія ніби позбавляла Ірену права голосу. «Я нікого не вбивала». — «Звідки ви знаєте? Ви ж втратили пам’ять!»
Вона зіщулилась. Їй нестерпна була сама думка, що хтось — хай навіть цей ось адвокат — вважає її здатною на ТАКЕ... Більше того, вона буцімто реально ЦЕ здійснила...
Час минав. Адвокат чекав відповіді.
— Це моя особиста... таємниця, — сказала Ірена глухо. — Я... не можу відповісти на це питання.
Адвокат кивнув — нібито невмотивована упертість підслідної втішила його:
— Гаразд... Ви часто миєте руки?
Вона мовчала, збита з пантелику.
— Ну, після того, як доторкнетеся, скажімо, до дверної ручки... є бажання вимити руки з милом?
— Іноді є. Іноді немає... Якщо ручка не брудна...
— Чому у вас немає дітей?
Вона здригнулась. Адвокат дивився їй просто у вічі — рівно і спокійно. І вимогливо.
— У мене ще можуть бути... — сказала вона відвертаючись. — Мені лише трохи за тридцять...
— А чому ви не обзавелися потомством раніше?
Ірена знала, що десь через півгодини після закінчення розмови їй спаде на думку в’їдлива відповідь нахабі. А зараз — годі й намагатися, нічого путнього вона з себе не вичавить...
— Гаразд, — адвокат знову кивнув, ніби її мовчання послугувало для нього відповіддю. — Розкажіть мені тепер, як ви зі свого боку уявляєте те, що трапилося з вами. Адже ви не визнаєте провини — але якесь пояснення того, що трапилось, у вас є? Вас обмовили? Підлаштували? Вороги? Недоброзичливці?
— Не знаю... — сказала Ірена стомлено. — У моєму будинку хтось був... перед моїм приходом... палив ганчірки в каміні... я гадала, що це мій колишній чоловік...
— Але ж сусідський хлопчик бачив вас. Вірніше, він бачив жінку, схожу на вас...
— Поки ви зі мною розмовляєте, — сказала Ірена, — справжня маніячка бродить навколо того будинку... І кожну хвилину може когось убити.
— Так, це було б вам на руку, — серйозно погодився адвокат. — Якби вбивство з цієї ж серії повторилося, поки ви за ґратами — це був би вагомий аргумент на вашу користь...
Ірені захотілося вдарити його по обличчю.
Зараз їй згадався чубатий Валько — як він заглядає за паркан... боязко позираючи на Сенсея...
І оті фотографії, що показував їй слідчий...
Вона мовчала. Вона ще жодного разу в житті так нікого і не вдарила. Хіба що Анджея — після того випадку на пляжі...