Коридор був довгий, як шланг. У тюремному дворі на них чекав фургончик.
— І куди ви мене повезете? — запитала Ірена з істеричним смішком.
Їй не відповіли.
Вона зробила крок усередину залізної клітки — двері за її спиною зачинилися. На підлозі, витоптаній сотнями ніг, лежав блідий квадратик світла — все, що залишилося від сонячного листопадового дня.
Машина рушила.
Ірена коліньми стала на лаву — ніби дитина в метро. Наблизила обличчя до віконця за щільними ґратами.
За брудним клітчастим склом миготіли тіні. Ірена не могла впізнати жодної знайомої деталі — ніби за час, проведений у в’язниці, місто остаточно скинуло упізнавані прикмети. Скинуло маску, постало в усій своїй ворожій відчуженості.
Вона втомилася дивитись. Стала на лаву ногами — добре, що машина йшла м’яко, і ні вибоїни, ні різкі зупинки ув’язнену не турбували.
...У вампірів — ікла. Вампіри сплять у трунах. Коли Ірені було років чотирнадцять, вона переглянула всі наявні фільми про вампірів...
Закляклою рукою полізла за пазуху. Тюремна роба не мала кишень — але Ірена примудрилася влаштувати в її складках закапелок. Недарма в останні дні вона так завзято просила на обід гостренького — ось вони, кілька відвойованих часникових зубочків...
Ірена примружила очі — пан Семироль стояв перед нею як живий. Чи посміхався він під час тієї їхньої зустрічі? І якщо посміхався, то оголював при цьому ясна?..
У неї немає при собі жодної срібної дрібнички. І осиковий кілок, зрозуміло, в камері смертників добути ніде...
Зараз чи згодом?
Згодом. Вона акуратно сховала часникові зубочки. Закусила губу.
Іноді вампірами називають (у переносному значенні) користолюбців, негідників, зажерливих банкірів. А що, коли Упир — всього лише прізвисько користолюбця?..
«Приватний представник правосуддя». Приватний кат, точніше кажучи. Цікава практика... Одна річ — коли страчують на площі. Зовсім інша — коли торгують ордерами на страту, ніби мисливськими ліцензіями...
Анджею, це твій задум? Чи все ж таки помилка, побічний ефект, цеглинка, що випала зі свого гнізда і спричинила за собою дивний обвал? Змінивши тим самим всю структуру МОДЕЛІ?..
Машину трусонуло. Ірена вхопилася за жорсткий край лави; місто залишилося позаду. Вони їдуть близько півгодини — власне, куди?
Вона виглянула знову — і на цей раз видимість виявилася трохи кращою. Вона навіть примружилася від низького листопадового сонця, що пробилося крізь шар пилу на тюремному склі.
Гори. Машина повзла гірською дорогою — але не звичною, у вигинах зелених пагорбів із туманом над вузькими річками. Ці гори нагадували скорше давню їхню поїздку на турбазу — високі, уривчасті, лисі, позбавлені рослинності, холодні й недосяжні...
Вона протерла очі. Ну не було скелястих хребтів у її передмісті! Не мусило бути... Це неправильні гори, поза МОДЕЛЛЮ тут зовсім інша місцевість!.. Але цікаво: чи існує межа, територіальна межа МОДЕЛІ?
Вона жваво уявила собі, як машина перетинає невидиму межу і вихоплюється з вигаданого Анджеєм світу — просто в натовп зневірених, схудлих в очікуванні експертів, ув обійми цієї безвідповідальної сволоти — пана Петера...
Чи припускав пан Петер, що події можуть повернутися ТАК? Не припускав — значить, некомпетентний. Припускав, але вирішив ризикнути? Тоді мерзотник. Гад...
Машина сповільнила хід. Зупинилася.
Ірена відчула, як терпнуть руки. І ноги перетворюються на два ватних байдужих мішки.
Уже?!
Голоси ззовні. Людська тінь на секунду заступила сонце; Ірена прилипла до вікна, стискаючи в спітнілому кулаку свою останню надію — часникові зубці...
Хтось, здається, водій, смішно дріботячи, потупцяв до самотнього дерева на узбіччі. Став у відповідній позі, завмер, ніби тушканчик...
Ірена, подумки сплюнувши, відірвалася від вікна. «Технічна зупинка».
А може?..
І вона забарабанила в стінку кабіни:
— Гей! Чуєте?! Випустіть мене ненадовго! Мені треба...
Похмурі обличчя. Бурчання. Їм теж не по собі — неприємно, бачте, везти куди слід смертника, особливо якщо смертник — жінка...
Так. Імовірно, моделюючи ці гори, Анджей звірявся з кращими видовищними альбомами... Утім, що вона знає про процес моделювання? Будиночки, складені із сірникових коробок, давно вже залишилися в минулому...
Примружившись, вона роззирнулася.
Так. Втрачати їй нічого. Праворуч стіна, ліворуч провалля. Круте, але не стрімке. Можна зламати шию... а можна і не зламати.
Охоронців двоє. Водій — третій. У кожного при боці — важка кобура.