Гребені гір висвітлювало призахідне сонце.
Ірена підвела очі і раптом упізнала — мальовничий пейзаж, який колись прикрашав стіну їхньої з Анджеєм спальні...
Розділ четвертий
ерше, про що я вас попрошу, — це про мужність і спокій.
Усі ми смертні, а доля час від часу обертається найнепривабливішими гранями... Ніхто не знає, що буде з ним завтра, а тому розслабтесь і живіть сьогоднішнім днем...
Ірена глибоко зітхнула.
Тут пахло житлом. Після в’язниці, після суду, після камери смертників — просто-таки курорт...
Семироль спритно — мабуть, звично — розтопив камін. Але в кімнаті й без того було тепло. Ірена сиділа на краю канапи, звісивши руки між колін, байдуже розглядаючи химерні картини на обшитих деревом стінах.
— Ви побачите — тут набагато краще, ніж у в’язниці. У вас буде можливість навіть відпочити...
— Я хочу перевдягнутися, — сказала вона стомлено.
Тюремна роба прилипла до тіла коростою. До того ж, цей часниковий запах, що в’ївся в тіло...
Часник не захистить її. Срібна куля?.. Осиковий кілок?..
А до речі, коли буде повня?!
У неї ж був доступ до газет, календарів!.. А вона не з’ясувала навіть такого простого, важливого питання...
— Ірено, вода вже нагрілася. Можете прийняти ванну чи душ... Ці лахи, що на вас, киньте в сміттєвий бачок. Отам на гачку знайдете халат. У лазничці — все, що потрібно... Я вам цілком довіряю — ви ж не будете... топитися?
Останнє запитання прозвучало ніби жартома. Ірена вичавила подобу посмішки; їй нікуди не хотілося йти. Не хотілось навіть підводитися з канапи...
Ванна кімната була завбільшки з камеру смертників. Але двері (о радість!) зачинялися на гачок.
Вона стягнула з себе ривком робу, розпанахавши по шву. Дивно, що в ній залишилося ще стільки сили... (Чи на одяг смертників ідуть гнилі нитки?..)
Її думки були, як сонні рибини, — важкі та пласкі.
Вона змивала ретельно все — в’язницю і суд, усі звинувачення. Шкребла пемзою, терла боки жорсткою губкою, неначе сподіваючись скинути колишню шкіру і відродитися — як змія...
Але шкіра лише побагровіла, й Ірена вже натомилася від зусиль. Постояла під душем, змінюючи температуру води; вибралася, залишаючи мокрі сліди на теплому гумовому килимку.
Тіло зраділо й дихало. Воно хотіло їсти і... спати. Тіло не бажало думати про...
Ірена мимоволі притулила долоню до сонної артерії. Перевела погляд на гачок, що замикав двері.
Ні, він не витримає навального натиску...
Але думка варта уваги. Хвилин п’ять гачок протримається — вона встигла б...
«Я вам абсолютно довіряю — ви ж не будете... топитися?»
«Подивимося», — подумала Ірена мляво.
Старанно розтерлася рушником. Щільно запнула халат — її неприємно вразило, що він був якраз по ній, але мимовільна похмура думка потонула в радісному зітханні розімлілого тіла. Звичайний одяг. Нарешті...
Вона трохи повагалася, перш ніж відкинути гачок. Прочинила двері, порушивши короткочасну ілюзію власного притулку...
Чути було, як далеко внизу потріскує в каміні вогонь. І невидимий Семироль насвистує щось крізь зуби — із класичного репертуару...
Вона озирнулася.
Просторий будинок. Міцні віконниці. Уже потрібен теплий одяг і надійне взуття — гори, листопад...
У неї є певний досвід. Нехай давній, ще туристський — але з сірниками і мінімальним спорядженням вона протримається в горах, напевно, з тиждень... Навіть у листопаді.
Вона ледь помітно всміхнулася.
Двері, очевидно, замикаються на всілякі замки — але ж це не в’язниця! Якщо у неї буде час — хоч кілька днів... Кухня, комірчина, веранда...
Вона всміхнулася певніше.
«Живіть сьогоднішнім днем».
Майже свобода... Принаймні ілюзія свободи. Махровий халат замість роби смертника — і ось уже людина майже щаслива...
Ноги гули від задоволення, потопаючи в хутряних просторих капцях. Вона гадала, що ступає беззвучно, — але Семироль обернувся — лиш тільки вона з’явилася в дверях.
— Ага... Ну от, зовсім інша річ. Зараз будемо вечеряти... а склянка червоного вина не завадить — для здоров’я.
Вона накинулась на їжу і якось непомітно спустошила все і... пляшку вина.
Думкам одразу стало вільніше, а тілу комфортно і навіть весело.
— Я прошу вибачення за недоречну цікавість... Але коли ви збираєтеся мене... спожити?
— Я ж не людожер, — докірливо відгукнувся Семироль. — Ніхто не збирається вас жерти — це негуманно й неестетично...