— Ірено... ти здорова?
Вона подумала, що слід відповісти «ні». Відмогтися хворобою, щоб ніхто не образився...
Вставати зараз із канапи? Одягатися, робити макіяж? Їхати кудись, аби повернутися за північ із важкою головою, у шлейфі чужих терпких духів і сигарет...
Черепаха під настільною лампою флегматично рухала щелепами.
— Вибач, — Ірена зітхнула. — Але я не поїду. Занадто багато... — вона хотіла сказати «підстав для роздумів», але в останній момент виправилася: — занадто багато роботи...
— Але ж це тільки один вечір! — приятелька, судячи з голосу, все-таки образилася. — Ми ж не так часто... тебе турбуємо!
— Вибач, — Ірена знала, що через кілька хвилин по тому в голові у неї з’являться вагомі і доречні виправдання, але вислухати їх буде вже нікому...
Сенсей і черепаха давно звикли до її монологів у порожнечу. І, можливо, знали усі її аргументи наперед.
Вона підмела в дворі. Задивилась, як сідає за гори сонце, тоді розпалила багаття, спробувала по диму визначити погоду на завтра — не вийшло. Сенсей бігав як навіжений, відкидаючи задніми лапами груддя землі, і його захват частково передався Ірені. В повітрі відчувалася весна...
Телефонний дзвінок вивів її зі споглядального настрою. Телефон дзеленчав довго і наполегливо — Ірена йдучи нарахувала п’ятнадцять дзвінків.
— Пані Хміль?
Той самий незнайомий номер. І голос незнайомий теж. Але ж вона просила нікому не давати її номера...
— Пані Хміль? Мене звуть Ніколан Петер, я прошу вибачити мені, якщо потривожив...
Він зробив паузу ніби ненавмисне — щоб вона люб’язно спростувала його — мовляв, нічого страшного, я слухаю.
Але вона мовчала. Бо отой невідомий Петер справді потривожив її.
— Пані Хміль, мова йде про вашого чоловіка, Анджея Кромара.
— Про мого колишнього чоловіка, — наголосила вона мимохідь.
У неї чомусь підкосилися ноги, і вона сіла на канапу.
— Він... живий?
— Але, пані Хміль, навіщо відразу такі страшні припущення...
— То він живий?!
— Так, звичайно... Бачите, взагалі-то я з Комітету громадської безпеки...
Ірена глибоко зітхнула. Серце калатало, як шалене, навіть черепаха, здається, повернула з-під панцира голову і повела намистинками безглуздих очей...
— Він... щось накоїв?
Ні, навпаки! Можливо, його навіть представлять до нагороди...
Спираючись на м’який поручень канапи, Ірена підійшла до столу і поклала долоню на теплий черепашачий панцир. (Зазвичай такий дотик заспокоював її.)
— Тоді — до чого тут я?
— Нам необхідно зустрітися.
Ірена скривилася. Раптом чомусь спало на думку, що це, може, виверт отих молодят Ігоря і Янки, які будь-що вирішили витягти її сьогодні на вечірку...
Вона уявила, як їде на зустріч зі співробітником комітету — а потрапляє в веселу підпилу компанію розкутих галасливих людей...
— Сьогодні?
— Завтра вранці, — невидимий Петер ніби не розчув іронії в її голосі. — Якщо побажаєте, за вами пришлють машину...
— У мене багато роботи, — повідомила вона про всяк випадок.
...Їй було вісімнадцять років, і вона шалено закохалася в однокурсника Івоніку — першого красеня на всьому факультеті. Їхні стосунки деякий час обмежувались обіймами в темряві кінозалу; вони довгенько блукали вулицями, як намагнічені, боячись і розійтись, і зблизитися — аж раптом одного вечора, проводжаючи Ірену додому, Івоніка палко поцілував її на автобусній зупинці...
І — закрутилося...
На зупинці нікого не було; вони довго цілувалися під скляним навісом, а потім, обмінявшись палкими поглядами, що ніби обіцяли любов до скону, хутко перейшли на протилежний бік і поїхали... до Івоніки в гості.
Поодинокі пасажири поглядали на них співчутливо. Пропустивши потрібну зупинку, закохані поверталися пішки, тримаючись за руки. На перехресті грав бродячий оркестрик — величезна туба, дві труби і барабан із тарілками. Івоніка купив із рук доброзичливої бабусі маленький білий букетик пролісків...
Вікна його будинку були порожні й темні — батьки поїхали кудись. Ірена так розхвилювалася, що перед самим порогом спіткнулась і впала, впустивши сумку, розсипавши конспекти, ручку та косметику.
Вони збирали Іренин скарб у чотири тремтячі руки. Потім зайшли до будинку, поставили чайник і тут же про нього забули. Івоніка витягнув келихи і вино; вони швиденько спустошили пляшку і відчули себе майже в раю...
У спальні Івоніка спершу загасив нічник, потім увімкнув, потім знову вимкнув. Йому дуже хотілося мати вигляд досвідченого чоловіка, а Ірена згадала, що у неї на сорочці є непідшита бретелька, і вже ні про що не думала, окрім як повсякчас тримати її долонею...