В оцій розтриклятій хаті-труні, і не вилізти з неї далі, бо нікуди мені йти.
Такі негожі думки терзали мою голову того вечора, терзали, аж доки я й сам не помітив, як заснув.
Доки не провалився у темну холодну яму без дна і без краю, без світла і без снів.
Перебував же я там, у тій безодні, вже й не згадати скільки, мо, й годину, а мо, й цілу вічність.
Хтозна.
Не пам’ятаю.
Пам’ятаю тілько, що був той сон мені як ніколи милий, за скільки років тривожних і лихих снів.
Милий, бо пустий, беззмістовний.
Отож я і милувався тою темрявою, натхненніше навіть, ніж милувався б світом Божим, бо ж остогидли вже сни змістовні, з обрисами якихось далеких, невідомих (чи мо’, й відомих) мені степів з могилами і бойовищ на них, широких просторих рівнин з мереживом курних шляхів, бань монастирів і сіл у низинах між гаїв над спокійними плесами річок, лісів та дібров на гірських схилах.
То ж все мені снилось завше і встигло вже набриднути вельми.
Набрид кривавий захід сонця над пожарищами по вулицях полкових і сотенних містечок.
Набрид запах крові і вовкулаче виття у степах.
Набридли обриси упирських зграй на тлі глибокого темно-синього, засипаного зорями неба.
Все те мені вже страх як набридло, але його чогось не було сьогодні, сеї ночі.
Замість того була лише тьма і пустота, яка тішила і берегла моє зранене серце.
І я б спав ще, спав би, либонь, і аж до скону літ, аби мене раптом не розбудили.
А розбудило ж мене тоді — що б ви подумали? — церковні дзвони.
Так, так, я і сам було подумав, що оті київські, передзвін котрих доноситься погожими літніми чи осінніми ранками аж до нашого хутора, і будять тоді мене, бо я сплю чутко до далеких звуків.
Я сам було подумав зразу, що то вони — дзвони київських околиць, я був у цьому навіть упевнений, але, як виявилось, помилявся.
Я помилявся, бо через хвилю чи дві, ще навіть не розплющуючи очей, я втямив, що дзвонять не там далеко, за верстами курних шляхів і вишнево-яблуневих садочків.
Дзвонять не там, за тими далями, а десь тут, поруч.
Дзвонять у нашій хутірській церкві.
Як тільки я це зрозумів, так тут же і з’явилась у голові думка:
«Ти ж постій, підожди, та ж церква… Вона ж років з два вже як бур’янами позаростала. Там, казали, якийсь київський дячок відьму мертву одспівував, а вона з труни встала на третій день і зі своїми чортами на шмаття розірвала його. Після того ж церква і запустіла, кажуть, там у ній нечисть та досі є…Та і ніч же ж надворі. Що ж то воно тоді?»
— Чого куняєш, Хведько? Розчумуйся! — почулось од столу.
Я зиркнув туди і вгледів мерця.
Людина, що сиділа за столом, вмерла вже давно, ще за часів моєї юності.
— Що вилупився? Не радий?
Мрець сидів за столом.
Виглядав він увесь як мрець, синій і худий, кістлявий, вишкрябував руками сир з мілкої мисочки і набивав ним рот.
Не плямкав при цьому зовсім.
— Та не дуже, Степане Івановичу. Чого б це ви явились до мене, як ви вже, цей…Та й давненько ж уже… — мовив я, всівшись на полу печі і звісивши ноги до землі, при цьому все ж її не торкаючись з чималенького, знаєте, остраху.
— Не лякайся, Хведько, діло до тебе у мене є, — мовив мрець.
— Яке, Степане Івановичу, ви вибачайте, звичайно, у вас до мене діло може бути? Хіба туди забрать?
— Ні, рано ще.
— А що ж?
— Ну… Сьодні ж день такий як-не-як.
— Який?
— Як який? Мертвецький великдень. Забув?
— Забув.
Я був вельми насторожений цим гостем.
А ви хіба не були б?
— Сьодні всі наші по вулицях швендяють.
— Які ваші?
— Мертвяки.
— Тьху на вас, Степане Івановичу!
— Та вже що є, те є.
Я з острахом зиркнув у бік вікна.
— І багато вас? Таких? — спитав.
— Вистачає. Та не в тому річ. У мене тут…
Мрець поліз рукою під полу свитки, і я не втримався — ледь не поклав на груди хресне знамення.
— Я ж тобі кажу — не лякайся, — прорік на те мрець і виклав на стіл торбу.
Порився в ній і видобув відти книгу та ще жменьку якихось маленьких кульок, що випромінювали тьмяне мерехтливе сяйво.
А ще ж пак довгий згорток із чорної матерії з чимось важким усередині.
— Ось, — мовив мрець, важко зітхнувши. — Оце моя справа до тебе. На Чернігівщині в одному з отаких, як цей, тихих хутірців мешкає одна знайома нам обом особа, котрій треба все це передати. І приглянути за тою особою на тяжких путях життя.
— Хто ж це? Хтось із побратимів? — кинувся я перебирати в пам’яті живих і неживих друзів юності, котрі були якимось чином пов’язані із мерцем.