— Майже, — перервав він мої роздуми. — Ім’я Наталя Максимівна Безрідна тобі про щось говорить?
Я закляк.
Наталка — дочка покійного отамана Максима, маленький теплий вузличок на руках у покійної пані Галини; я не знав, де вона, як вона, знав тільки, що забрали її отого злополучного літа рештки козаків Безрідного кудись, невідомо куди.
Перед очима проплили, наче воскреслі, молоді літа.
— Отож бо, Хведько. Туди тобі й дорога. Вийшов уже час нам, мерцям, наглядати за нею. Тепер живим пора, — прорік ще мрець. — А я піду.
— Куди, Степане Івановичу?
— За Калинів міст. Там мене вже ждуть.
І він піднявся з-за столу.
— Коли вирушати? — спитав я.
— Зараз же. Дорога сама тебе приведе.
— Зараз? В ніч?
— В ніч. Давай, Хведько. І не озирайся на прожите.
Мрець одягнув шапку, і в цю ж хвилю заспівав перший півень.
З тим він і зник з моєї хати і з мого життя.
ІІ. Їхав козак полем, містом…
З Києва до Ніжина немала доріженька.
Але рання тиха українська весна вела мене саме туди.
Я не знав, у якому хуторі жила Наталка, але мені, либонь, і не треба було знати.
Я їхав, куди їхалось, а на шляху мені то річка розлилась (казали місцеві — чорт греблю зірвав сеї ночі); я прицмокував, бо зроду не вірив у чортів, і смикав коня за повід в об’їзд; там ліс — кажуть мені: не їдьте, добрий пане, через ліс, там розбійників зграя завелась, та такі люті, що он у братового (або сватового) кума підводу з волами одібрали, а позавчоріш дівчата йшли з вечорниць з одного хутора в інший навпростець, так усі повтікали, а одну, що накульгувала, розбійники ті спіймали…
Я кивав, не дослуховував, а все ж розвертав коня їхати через поле, і так мене дорога виводила куди мені треба.
А на полях же хіба не зустрічав я чого чудного?
Наче кишіли ці землі та в цю весну всілякою нечистю!
Ото заночував я раз у полі коло якоїсь дібровки, там же до дерева коня припнув та й приліг на торішньому листі.
І дрімалось, і не дрімалось, а святий Великдень пройшов же, то ж я од туги незносимої за своє життя, а разом з тим і од чогось світлого, яскравого, що підіймалось у душі, чим дужче я під’їжджав до славного полкового містечка, отак затіг неголосно:
І не помітив зовсім, що останні слова доспівував не сам.
— Гарно співаєш, козаче, ой не міг, не міг, знаєш, утриматись, — почулась суха, наче шурхотіння житнього снопа, мова.
Переді мною, наче з-під землі, постав дивний, зарослий довгим волоссям, в піваршина зросту чоловічок.
Його оченята поблискували в променях вечірньої заграви, що саме розпливалась над полями і віддаленими селами.
— Ви, пане, хто? — не зрозумів був я. — Звідки тут?
— Як звідки? — здивувався пан. — Це ти тут, козаче, звідки, а я тут хазяїн. Я польовик.
— Хто? — недовірливо витягнув я.
— Та… махнув рукою пан і заговорив півшепотом. — Знаю, куди їдеш, знаю. І небезпеки там тебе жде аж три. А я… Ти слухай, не перебивай, — огризнувся пан, коли вгледів якусь мою байдужість, хоч я перебивати й не збирався. — Так от. Я тобі у винагороду за твої співи повім. Поїдеш перед самим Ніжином на північ до хуторів, і там будуть болота. Ти людей там стрінеш і з ними підеш. Іди в саму гущу боліт і людей за собою веди. Дехто іти туди відмовиться і піде в інший бік — там він і згибне. А ти іди в самі болота. Оминай вогники віддалених сіл уночі, бо то загибель. То селення покинуті, і там відьми з купальницями веснянок співають, літо прикликають, зайдеш у таке село — не вийдеш більш. От. А в болотах ночами не спи. Три доби тобі потрібно буде, щоб болота пройти — три доби не спи. Як хочеш, але видержи. Як виїдеш з боліт, тоді хоч і серед битого шляху простягнися, а в болотах, у хащах болотяних не спи. З тобою люди будуть — вони схочуть спати і спатимуть. І згибнуть тим. Їх уночі шерстистий подушить.