Выбрать главу

— Хто?

— Шерстистий. Демон лісовий. Ворог мій заклятий. І останнє…

Я слухав не так уже й байдуже, мені стало навіть цікаво.

— На останній день побачите мандрівного дячка. Він буде складно говорити і повість, що йде з Чернігова в один тутешній монастир в лісах. Він ректиме, що знає дорогу і всіх проведе. Всі зголосяться і підуть з ним. А ти не йди. Ні єдиному слову його не вір. То болотяник, злий дух боліт, а монастир той — місце безлюдне, лячне. І він, демон, супутників твоїх у драговину заведе, всіх до одного. А ти вийдеш на дорогу. І та дорога веде до хуторів. То твоя дорога. Це перша небезпека.

— А друга?

— Друга на хуторі. Хутір здаватиметься тихим і глухим, але то омана. Повного місяця бійся. То хутір вовкулачий, лихий. Тамтешні вовкуни бояться людини, до котрої ти їдеш.

— Наталки?

— Тобі ліпше знати. Але до певного часу. Врешті в одну ніч вони переборють свій страх, і тут починається вже третя небезпека. Серед людських ватажків, великих ватажків…

— Козацької старшини? — мовив я.

— Тобі ліпше знати. Так от, серед них є вурдалак. Знатного роду. І натравить на вас усе своє воїнство.

— На нас із Наталкою?

— Побачиш. Оце головна твоя небезпека, той упир.

— І як її, ту небезпеку, оминути?

— Її не оминеш. Тут усе залежить од людини, до якої ти їдеш.

— А… — ще мовив був я, але пан перепинив мене, взявши за руку.

— Все. Більше нічого сказати не можу, і так усе сказав.

І тільки тут я вгледів, що то не волосся у чоловічка довге — то в нього замість волосся житні колоски, а лице і руки — чорні, як земля.

І очі світяться червоним аж ніяк не од заграви.

В ту ж хвилю я прокинувся.

Над полями стояли вранішні тумани, і далеко на сході займалась блідо-рожева зоря.

В оддалених селах голосили когути.

Я зібрався і рушив у дорогу.

І вже на першому чималому роздоріжжі згадав про той дивний сон, так легко забутий зранку. Там на роздоріжжі я надибав чотири запряжені волами підводи, що були повні різного краму.

Добрі люди, що ними правили, були либонь усі до одного базарні і жваво сперечались між собою. Там були чоловіки, жінки та навіть двійко дітей-підлітків, хлопчик і дівчинка, років, мо’, по тринадцять-чотирнадцять од роду.

Я під’їхав ближче й спитав тих добрих базарних людей, як їхати до Ніжина, і вони мені майже в один голос повіли, що і самі туди їдуть, отож нам по дорозі, але їхати близ Чернігова, мовляв, ніяк не можна, бо там на шляхах промишляють татарські загони.

Я тому сказаному віри не йняв і дорікав добрим людям тим, що не можуть бусурмани чинити розбій у цих місцях, у глибині України.

Мені перечили при цьому дуже завзято, а дехто висловив думку, що то ніякі не татари чинять беззаконня, то, мовляв, люди пана гетьмана Самойловича, котрому чимсь не догодили місцеві старшини.

— Ні, то Дорошенка! — кричав хтось із возів. — Із західної сунуть. З-за Дніпра.

Врешті громада зійшлась на тому, що їхати звичним торговим шляхом ніяк не можна, і треба пробиратись углиб заростей, туди, де сумирні річечки Остер і Удай живлять древні болота.

Тут я вперше і згадав баченого у сні польовика, і його слова згадав.

До вечора ми з добрими людьми стріли ще декілька чоловік, що до нас приєднались і вже встигли розговоритись, перезнайомитись між собою.

Я припнув до підводи бондаря на ймення Матвій свого коня, всівся на краєчок воза і, пихкаючи люлькою, з ним розмовляв.

— Знаєте, як то лепсько, що ви оце до нас приєдналися, — говорив Матвій, додаючи у свою мову дивних словечок, бо був він із Західної ж України родом і втік із рідних країв через свавілля правобережного гетьмана.

— Ви ж людина військова, зі зброєю, та же і лепсько. А то розбійники, розбійники скрізь, татари, козаки, москалі — всі розбійники!

Я тільки мовчки кивав головою і смалив люльку, щораз додаючи в неї тютюну. На землю спадав вечір, сонце гасло, на півночі запалювались мляві зорі.

Повітря було холодним, де-не-де по обидва боки битого шляху мелькав легкий туманець.

Ми їхали шляхом серед якогось зарослого бур’яном поля, а обабіч нього з обох сторін височіли смуги лісу. Десь далеко виспівували ропухи і болотяне птаство.

Коли сонце і геть сховалось за обрій, я став знічев’я роздивлятись біласту смугу Чумацького шляху над головою, розрізняти по ній путь, а жіночки на сусідніх возах затягли: