А далі хтось із них припинив і звернувся до решти:
— Давайте не цієї. Давайте но…
І те, що вони далі заспівали, примусило моє лице побіліти, а серце ледь-ледь не спинилось назавжди. Вже стемніло, і була, уважай, ніч.
Десь далеко, дуже далеко, вили сіроманці.
А жіночки витягували:
І коли народ дійшов до слів:
Ми вперше натрапили на роздоріжжя.
Піднялася жвава суперечка, куди ж його їхати.
Я не встрявав туди і лиш поглядав по сторонах.
Один із шляхів, той, що вліво, був широкий, чистий, далі в поле. А другий — вузький, зарослий, і в калюжах, заболочений.
Люди намірялись їхати першим.
А я раптом краєм ока вгледів, як через той перший шлях у сутінках ночі щось наче перебігло.
Щось таке наче мале й…
Волохате чи що.
Може, звір який.
А мо’…
В чортів же я не вірив.
— Ні, — підняв я правицю. — Ні, шановні, послухайте бувалого вояку. Їдьмо правіше. Хто поїде вліво, покладе буйну голову.
— Що ти брешеш! — сердито гримнув той самий бондар Матвій. — Вліво широкий шлях, а вправо — вірна загибель!
— Як хочете! — мовив я, відв’язуючи коня від підводи. — Я їду в гущу боліт. Хто зі мною?
Зі мною поїхали майже всі, лише Матвій із жінкою і ті, кого ми стріли шляхом, повернули вліво.
Десь опівночі до місця нашої стоянки в гайку прискакав вершник — один із тих. Він повів, що на підводи напали і перебили всіх до одного, йому лише вдалося втекти. Невідомо, хто то був, ті нападники — татари, козаки Дорошенка чи Самойловича.
Чи то перекинулись в людей схожі на тих, що перебігали шлях увечері.
Хтозна.
Ранком ми знову вирушили в путь і втрапили в зовсім заболочені місцини.
Я відрахував першу добу.
Одна підвода врешті втопилась у болоті, ми з півдня її витягували.
Марно.
Мірошник Семен та його дружина Мотрона дуже лаялись на мене, а я не вельми вже на те й зважав. Мене більше непокоїло швидке спадання сутінок.
Я призначив вартових на ніч і сам ніц не спав.
Люди воліли мінятись по півночі, бо дуже стомились.
Я погодився.
І це була перша моя помилка.
Тих, хто заступали вартувати після полуночі, вже не можна було збудити — вони всі повмирали.
Так як від удушення зі слідами довгих кігтів на шиях, але ж їх нібито ніхто й не душив. Я сам ходив між сплячих і бачив, як ті мирно дрімали. Хоча дивний шурхіт у хащах мене трохи насторожував, але я не звернув на те уваги. А при тому шурхотові сама ніч була глупа і темна — без єдиного звуку, ні сичів, ні жаб у болотах чути не було.
А зорі сяяли угорі холодним мертвецьким світлом — наче чатували на нас з вишини.
Померло загалом п’ять чоловік.
Я велів більше вночі не спати.
— Спати будемо вдень, поперемінно. Руху припиняти не можна, це може бути ще більш небезпечним.
— А вартові? — спитала мене заплакана Мотрона. Її Семен вмер сеї ночі.
— Вартові не поможуть! — сухо мовив я.
— Але чому? — у розпачі терзала мене за плече бідна жіночка.
— Я не знаю, люди! — крутнув я головою. — Просто ця нечисть. Ці демони. Я так думаю, що вони існують тільки в наших снах. Шерстисті, — додав я нащось, і дівчинка-підліток задрижала.
А я згадав — те, що перебігло дорогу, наче також було в шерсті.
І з кігтями.
Чи то, мо’, безсонна ніч далась взнаки.
У будь-якому випадку до ночі наче всі повисипались.
На ночівлю стали в рідких хащах коло якоїсь заболоченої річечки.
Люди попросили запалити вогнище, і я дозволив; була якраз полуніч (найнебезпечніший час), та й навряд чи в цю глушину добралися б розбійники або слуги наших шановних гетьманів.
Або татари.