Цандер спітнів від напруження.
Його серце так стукотіло, що заважало слухати. Цандер боявся, що зв’язок може перерватися, перш ніж він довідається про все, що треба. А цей Крукс говорив так спокійно і весело.
— Ваш зореліт, Цандере, в порядку? Не розбили під час посадки? Не біда, якщо й розбили. Може, прилетіти по вас?
— Слухайте! — гукнув Цандер і замовк: дух перехопило.
У нього було стільки питань, йому так багато треба було розповісти, що він не знав, з чого почати.
— Тільки б зв’язок не розладнався! — висловив він уголос свою думку.
— Не бійтеся, тепер не розладнається, — сміючись відповів веселий співрозмовник.
— Але чому ж Земля так довго мовчала? Зв’язок перервався ще в польоті.
— В польоті зв’язок перервався тому, що на Землі було не до того. Вашу станцію Стормер-Сіті було зруйновано, Пуччі загинув. На Землі такі бурі пройшли, яких ви навіть на Венері не бачили. Про це ще дізнаєтеся. Коли все вляглося, згадали і про вас, про товаришів Фінгера, Вінклера. Сподіваюсь, вони здорові?..
— Так, так.
— Ваші сигнали і ваш голос ми давно чули.
— І не відповідали?
— І не відповідали. Точніше, ми відповідали, а ви нас не чули.
— Чому?
— Невже не догадуєтеся? Згадайте, скільки довелося Пуччі попрацювати, щоб пробити радіопромінням шар Хевісайда. “Прострілити” променем цей шар Пуччі пощастило, і ви чули радіопередачі під час польоту. Але коли ви забралися на Венеру — кінець. На Венері, мабуть, не один, а десять шарів Хевісайда. Атмосфера цієї планети густа і дуже іонізована. Якими тільки “радіоядрами” ми не стріляли, але не могли пробити атмосферної оболонки Венери. Наші радіохвилі, очевидно, відбивалися од її поверхні.
— Ну, і як же ви розв’язали завдання?
— Ще недавно таке завдання здавалося нам майже нерозв’язним. Але група наших молодих учених впоралася з ним. Це було перед самим моїм відльотом. Під час польоту до Марса я не мав можливості випробувати новий винахід і, тільки прилетівши, як бачите, одразу ж “обновив” нову радіостанцію. Добре чути?
— Ідеально. Якщо трохи тріщить, то в цьому винен мій старенький радіоприймач і атмосфера Венери. А ви як чуєте мене?
— З тріском. Так, застаріла ваша радіотехніка, Цандере!
— Який у вас зореліт? Який двигун? Швидкість?
— Про все дізнаєтесь. І самі на ньому політаєте. А подивитися, якщо хочете, і зараз можна. Шкода, телевізійний приймач у вас теж застарів. Але якось розберете. Дивіться. Вмикаю з підсвіченням, сонечко на Марсі тьмяно світить.
Цандер побачив освітлену прожектором людину в щільно пригнаному, блискучому одязі, в кисневій масці. Людина сиділа на похідному стільці біля маленького складаного столика. Позаду людини виднівся великий зореліт, що своєю формою був схожий на сома. Смуга світла осяяла червонувату піщану пустелю, темні купи невисоких рослин удалині біля води.
Від маски Крукса відходили проводи до ящика з рамочною антеною, що стояв на піску. Очевидно, у Крукса під маскою був мікрофон.
— Схожий я на марсіанина? — спитав Крука
З зорельота вийшли двоє, тюпали в промінь прожектора і блиснули щільно обтягнутим одягом, мов риби на сонці.
Зображення погасло.
— Вам треба поговорити з начальником експедиції Голубом. Це найголовніший наш начальник. Він зараз на стратосферній станції. Я доповім йому. А з вами ми ще побалакаємо і, сподіваюся, незабаром познайомимося особисто. Привіт товаришам.
Радіоприймач замовк. Цандер дивився на нього майже з жахом: що коли він не оживе…
— Алло, Цандер! Говорить Голуб! Привіт! Радий вас чути. Вирішуйте з Гансом і Вінклером, чи повернетеся ви на Землю у своєму зорельоті, чи прислати по вас Крукса. Він на Марсі. Земля чекає вас.
— А що робиться на Землі?
— Прилетите, побачите! Організовано Світовий союз республік.
— А де ви зараз?
— Я на маленькому штучному Місяці — недавно створеному новому супутникові Землі. На ньому провадимо дослідження космічного проміння, займаємося астрономією. Він же є портом для відправки зорельотів… Я чекаю від вас відповіді, Цандере.
Радіоприймач знову замовк. Цандер важко дихав. Він ледве підвівся. Новини приголомшили його.
Не чекаючи, поки прийде Ганс, Цандер кинувся до дверей і, забувши навіть причинити. їх за собою, без капелюха побіг униз кам’янистою дорогою ущелини крізь дощ з градом.
Цандер був уже біля печер. У каламуті дощу він налетів на щось м’яке, темне. Почулося невдоволене “ква”. Відскочив, роздивився і мало не зареготав, хоч був страшенно збуджений.