Назустріч йому йшла курйозна процесія чорних “капуцинів”. Позаду гордо виступав Ганс. До спини кожного “капуцина” було прив’язано мішок. Це Ганс, щоб полегшити і прискорити перенесення запасів їжі в ракету, використав ручних покірливих і слухняних птахів — “пінгвінів”. Цандер покликав Ганса. Вітер одніс слова вбік. Блоттонові, який визирнув з печери, вчулося, ніби Цандер крикнув: “Земля горить!” Що б це значило?..
— Земля говорить! — уже чітко прокричав Цандер.
Ганс схвильований підбіг до нього… Задиханий Цандер коротко розповів про свої переговори з Круксом і Голубом. Блоттон підслуховував.
Ганс схопився з місця і побіг на гору з такою швидкістю, наче за ним гналися всі звірі Венери. Стомлений Цандер не встигав за Гансом. “Пінгвіни” без “пастуха” тупцювали на місці і здивовано квакали.
Надійшов Вінклер.
— Гоп-гоп! — погнав він пернатих носіїв далі.
А Ганс, переплигуючи через калюжі, спотикаючись і падаючи, біг і біг, і серце в нього трохи не розривалося в грудях. У ракеті він упав майже непритомний, полежав, заспокоївся і кинувся до радіоприймача.
Він говорив з Марсом, з позаземною станцією, із Землею!..
Які чудові новини! Які грандіозні роботи, яке величне перетворення Землі!..
На екрані телевізора перед ним мерехтіли картини, від яких захоплювало подих…
Сріблястими плотами стояли готові до відльоту ракети-торпеди для штурму неба.
Навколо Землі кружляв маленький штучний Місяць, на якому провадилася захоплююча наукова робота.
Плавучі міста на велетенських котках перетинами океани. Вони вміщали багато тисяч пасажирів. Плавучі фабрики і заводи виробів, вихідну сировину для яких давало море.
На затіненому боці Землі, там, де була ніч, сяяли вогняні стрічки — шляхи земних стратопланів.
Пробиваючи крижані гори подібно до венеріанських розпечених “прасок”, уздовж північного узбережжя Євразії швидко йшли каравани “льодоплавів”.
З висоти штучного Місяця полярний і заполярний Сибір сяяв вогнями незліченної кількості електричних сонць-прожекторів, фабрик, заводів… Тайга, тундра горіли, мов небо в зоряну ніч…
Прямі поїзди мчали з Європи в Америку через Берінгову греблю…
Багатомільйонні армії робітників, озброєні складними машинами, наступали на льоди Гренландії, на тропічні джунглі, поліпшуючи клімат, завойовуючи нові площі для населення.
Висаджуючи в повітря, ламаючи кригу Антарктики, люди добували з-під землі незліченні багатства південно-полярних скарбів.
Велетенські “віадуки” на трьохсотметрових фермах, призначення яких Ганс не знав, тяглися на тисячі кілометрів.
В Атлаських горах, на Памірі, в Кордильєрах височіли труби “штучних циклонів” для використання дарової енергії вітру…
Штучні острови-аеропорти були розкидані по Атлантичному й Тихому океанах…
Багато гір — в Хібінах, на Уралі — наче розтанули наполовину, інші зникли зовсім, на рівнинах виросли штучні гори і загороди заввишки з велику гору для захисту полів і садів од вітрів. Ріки з виправленими річищами і нові канали вкрили Землю сріблястою мережею прямих ліній…
Оновлена Земля, і на ній інше людство — бадьоре, життєрадісне, вільне.
“Коли ж вони встигли все це зробити? — здивовано думав Ганс. — Чи справді на Землі час пішов уперед? Чи, може, тут позначився “соціальний закон відносності часу”, коли “невичерпні запаси людської енергії звільняються від кайданів війни і класової боротьби?..”
Задовольнивши трохи свою цікавість, Ганс міг почати розмову і про справу — про нинішній день.
Звичайно, він полетить на Землю на своїй ракеті. Він сам керуватиме нею. Він витримає екзамен на капітана міжзоряного плавання.
Хто полетить назад? Цандер, Фінгер, Вінклер, Мері, Жак, Текер з сім’єю… Можливо, Шнірер з дочкою. Хай подивиться філософ, що можна зробити з машинами, коли їх використовують не на шкоду людям. Інші — мотлох, непотрібні Землі. Вони хотіли знайти “нову землю”, хай і живуть на Венері, якщо зможуть.
— Отже, до скорого побачення!
Ганс, збуджений до краю, вибіг з ракети.
До зорельота підходив Вінклер з своїми “капуцинами”. Ганс кинувся до Вінклера, мов ошалілий, і стиснув його в обіймах. Радість його була така велика, що він сміючись почав обнімати навіть “пінгвінів”. Птахи тільки здивовано квакали — вони нічого не розуміли в світовій політиці.
— Божевільний, — промовив стиснутий в обіймах Вінклер. — Чи ти очманів?