І коли був перевірений курс, пальне, автомати, «Стріла Часу» стартувала з плато, від Храму Великої Революції, повертаючись на батьківщину…
НАРОДЖЕННЯ СВІТУ
Морок гнітив космонавтів, сліпив їм очі, відбирав рух, слух, відчуття. Сталося щось страшне, незрозуміле. Невідома сила, невідома субстанція оточила «Стрілу Часу» густою пеленою, тиснула її, поглинала. Це сталося, коли корабель ще не встиг увімкнути двигун часу. Навколо була темрява, жодної зірки, жодної туманності не виднілося в ілюмінаторах. Захисні поля не допомагали, енергія силового центра жахливо швидко випромінювалася в невідоме середовище. Корабель повис десь у небутті, в якійсь в’язкій рідині непорушності й смерті…
Василь задихався. Колосальним зусиллям волі він змушував себе рухатися. Він повз по підлозі, відчуваючи кожний удар слабіючого серця, плин крові в судинах мозку. Розум паморочився, думка плуталася, не знаходила відповіді на страхітливу дійсність. Що ж це, кінець? Смерть?
Товариші непорушно лежать в кріслах. Вони навіть не дихають. Дніпр жалібно скиглить в кутку. Де вихід? Барбара! Бара… Люба моя… Де ти?
Ось вона, на ліжку. Чути важке дихання, пронизливий стогін. О горе! Невже передчасні пологи? Адже Барбара вагітна! Невже жахливий морок уб’є дитину? Його дитину!..
Василь, ламаючи нігті, схопився за край ліжка, підвівся. Очі Барбари, блискучі, великі, сповнені страждання і муки, з благанням дивляться на нього, пересохлі вуста шепочуть:
— Милий… що з нами… я гину… рятуй всіх… милий… ти все можеш… дитину… рятуй… життя…
Василь стомлено поклав голову на груди дружині, заплющив очі…
— Бара… не можу… не знаю… Прости…
Раптом мертву тишу, морок небуття розірвав крик. Пронизливий крик дитини, нового життя, нової свідомості. Василь здригнувся.
Що? Що таке? Народження! Народження! Звідки це слово? Зародок! Зародок світу! М’який спокійний голос… Голос Каарраа. Він говорить про зародки нових світів… У них сконденсована інертна маса часу… Так! Тепер все ясно! Корабель потрапив… у зародок світу… в мертве озеро часу… на грань двох світів!
Василь поповз до командирської каюти, перемагаючи головокружіння і жахливу слабість, вибрався на крісло. Спробував усміхнутися, та сили не було. Вуста ледь-ледь ворухнулися.
Горовий останнім зусиллям увімкнув двигун часу. Згаслі екрани ожили, засяяли жвавими зірочками, змійками, стрічками. Гримнуло. Корпус корабля затремтів… і метнувся кудись, ніби вириваючись з лабет непоборної сили…
В нікчемну, невимірну мить Василь бачив згасаючою свідомістю…
Темрява освітилася сліпучим спалахом. Потоки сріблистої матерії помчали в усі боки простору, з’єднуючись у зірки, галактики, системи. А «Стріла Часу» краяла знову безконечність, залишаючи позаду новонароджений світ…
І ще бачив Горовий шкалу універсального хронометра. Вона показувала жахливу цифру. Сотні тисяч років пройшли на Землі за цю маленьку мить, доки корабель боровся з океаном небуття. Непритомніючи, Василь подумав:
«Земле… мати моя… що тепер на тобі, хто? Ми перебороли смерть… ми повертаємося…»
«Стріла Часу» наблизилася до системи Сонця. Затримка в «зародку світу», боротьба із страхітливою масою інертності і небуття коштувала дуже дорого екіпажу корабля. Загинули Гнатенко, Топчій, Лаамоо. їх тіла залишилися в Космосі, щоб вічно блукати між зорями, як блукали вони при житті.
Орраа, втративши дружину, зовсім занеміг. Параліч скував його руки і ноги. Він часто марив про батька, про широкі рівнини Наа, про підземелля…
Василь майже безперервно сидів за пультом, обчислював курс, вів спостереження. Якусь годину спочивав, трохи бував у кімнаті дружини, дивлячись, як син його Данило повзає по підлозі, а потім знову прямував до пульта.
В кораблі поселився сум, атмосфера безконечного, напруженого чекання. Тільки Барбара розквітала новою молодістю, незважаючи на те, що сивина знову засівала її золоте волосся. Вона весь час проводила з сином, співаючи йому колискових пісень, шепотіла на вухо:
— Ти заміниш тата, синочку… Ти житимеш на рідній Землі, вбереш її соки… Ти станеш славетним космонавтом… і вже ніяких кордонів не буде для твоєї волі, думки… Чуєш, синку, чуєш, Даню?..
Малий Данило посміхався, молотив повітря ручками і ніжками, здивовано дивлячись навколо.
І ще Діжа не зраджував своєму характеру. Він жартував, сипав різними прислів’ями. В його очах палав хворобливий вогонь, і Василь із жалем бачив, що Іван тримається надлюдським напруженням волі.
— Ех, прилетіти б скоріше на Землю, — говорив він. — Зловити рибки, над Дніпром вогнище розкласти, наварити юхи… а потім і помирати можна. А пам’ятаєш, Василю, як все це почалося! Пам’ятаєш, як ми билися над річищем за місце?..
Діжа тихенько засміявся, заплющив очі, ніби вириваючи з минулого силою думки давно згаслі події.
— А потім… прилетіла куля… Гаряче, кругле!.. Білявий хлопчик стрибає на одній нозі…
Прозора крапля повисла на вії Івана, але він швидким рухом змахнув її і знову посміхнувся.
— Замикається коло, Василю… Таке враження, наче я пройшов навприсядки по хаті… Тільки розохотився, а вже й музика замовкла, і гості розходяться і… на столі нічого нема…
Так балагурив Діжа, розвеселяючи Василя. Але обличчя Горового було кам’яним, непорушним, його очі дивилися тільки вперед, тільки вперед…
І ось в безодні засяяло Сонце. Так, Сонце! Прилади, автомати інформаційного центра свідчили про це. Потужні телескопи вже ловили на свої екрани зображення зовнішніх планет. Плутон, Нептун… Юпітер… А де ж Земля? Де Наа? Чому не видно їх?
І Сонце змінило свій колір. Воно стало сліпучо-білим. Маса його зменшилася, діаметр теж. Аналітичні автомати показували, що Сонце стало білим карликом. Значить, відбулася якась катастрофа?! Вибух!
У Василя тривожно стислося серце. Він не сказав товаришам нічого. За кілька годин, проминувши пояс великих планет, він вивів «Стрілу Часу» на орбіту Землі і Наа. Зробив кілька кругів по спіралі, наближаючись до Венери. Сумніву більше не було. Земля і Наа зникли! Марс і Венера кружляли по своїх, трохи видозмінених орбітах, а рідних, населених планет не було…
Холод приреченості заповз у душу Василя. Його енергія вичерпалася в безустанному напруженні зворотного польоту, і тепер страшна туга безнадії оповила його свідомість. Він збагнув, що Земля і Наа, напевне, перебралися в інше місце Космосу, до спокійніших зірок, але де їх тепер шукати?! Та й з ким? Сили, бажання нема, товаришів теж нема! Душа ще билася пристрастю й вогнем, але її обплутувало немічне, знесилене тіло…
— Друзі, - сказав Горовий. — Вставайте, друзі… Ми прибули до Сонця… Ми на орбіті рідних планет…
Очі Діжі заіскрилися радістю. Орраа, лихоманково намацав руками краї ліжка, встав, зіп’явся на слабі ноги. Із своєї кімнати вискочила Барбара з Данилом на руках.
— Наа, — забурмотів Орраа. — Наа… серце моє… я знову побачу тебе…
— Ти не побачиш її, - сумно сказав Василь. — Ні Землі, ні Наа нема на своїх орбітах. Сонце стало білим карликом… Земля і Наа десь вилетіли… Може, знайшли нове Сонце…
— Нема… — Орраа ледве чутно прошепотів це слово. Очі його згасли, ноги підломилися. Висохле тіло його розпласталося на підлозі. Барбара кинулася до Орраа, перевернула на спину. Він був мертвий.
Данило заплакав. Десь у кімнаті відпочинку розпачливо завив пес. Діжа, блідий як смерть, підійшов до Василя і обняв його за шию кістлявими руками.
— Важко, друже… Важко… Я теж не довго витерплю… Але ти… терпи!.. Чуєш, терпи! Цього вимагають наші мертві товариші! Цього вимагає Земля, заради якої ми вирушили в політ… Ти не забувай… ми веземо… неоцінимі скарби знання…
— Я витерплю, Іване, — тихо, але твердо сказав Василь.
…«Стріла Часу» зупинилася на Марсі. Горовий хотів знайти Озеро Сонця, де колись була база біологічної експедиції, але карта Марса зовсім змінилася. Тепер це була безконечна пустеля без єдиного кущика чагарів або моху. Останні залишки атмосфери, які оповивали планету, тепер розвіялися в просторі… Василь і Барбара кілька разів вирушали в розвідку, щоб знайти якісь рештки колишніх баз, але все було безуспішно. Тільки піски, червоні і коричневі піски сумним саваном покривали планету…