Ірвінгові пощастило. Він приводнився на глибокому місці й увійшов у воду майже вертикально. Його відразу ж підібрав один із катерів, що чергував на Тірзі. Ще за п’ятнадцять хвилин Ірвінг опинився в госпіталі, де пробув кілька годин.
Він відбувся трьома синцями та доганою від командування, котра була скасована відразу ж після того, як Ірвінг пояснив причини свого вчинку. Натомість йому оголосили подяку за кмітливість та мужність. Але сам Ірвінг знав: це — подяка за боягузтво. Бо саме воно було рушієм його рішення позбутись парашута.
Коли до землі залишалось метрів сімдесят, Ірвінга почало зносити вітром до верхів’я річки, де потужний буксир тягнув молом кілька кілометрів свіжозваленої деревини. Ірвінг миттєво збагнув, що в разі приводнення у верхів’ї Тірзи він буде затягнений під колоди й розчавлений ними. І тоді страх, що охопив його, примусив одстібнутися від парашута, аби в такий маловірогідний спосіб спробувати врятувати своє життя. Того разу йому це вдалося… А ось нині, коли комп’ютер байдужим голосом сповіщав про тривогу…
— Що сталося? — спитав Ірвінг.
— Не завадило б вийти прогулятись, — весело почав пояснювати комп’ютер. — Перпендикулярним до нас курсом рухається метеорит. Маса — в півтора раза більша від нашої.
Він замовкнув.
— Ну, а далі що?! — поквапив його Ірвінг.
— А що далі? — комп’ютер, здавалося, хизується своєю байдужістю й спокоєм. — А далі — нічого. Вріжеться він у нас — і приїхали. Бо зустрічаємося ми з ним в одній точці…
Ірвінг помовчав кілька секунд, дихаючи якомога глибше, аби, ставлячи комп’ютерові наступне запитання, не заїкатись.
— Що ж робити? — спитав він нарешті.
— Зливати воду, — пожартував комп’ютер.
— А шанси є?
— У тебе — так. Ти можеш катапультуватись. А я, вважай, уже перебуваю по той бік добра й зла.
Ірвінг розізлився на машину:
— Що за недоречні жарти?
Комп’ютер посерйознішав:
— У даному випадку є лише один варіант: залишити корабель. І мене… — він знову перейшов на пустотливий тон. — Отже, допоміжно-катапультна ракета подана…
— До цього рішення я і сам якось дійшов би, — буркнув Ірвінг, намагаючись всередині скафандра витерти спітнілі від страху долоні. — Скільки ще маємо часу?
— Тридцять вісім хвилин.
Ірвінг тоскно подивився в бік відсіку, де зеленів аварійний люк для переходу в допоміжну ракету. У ній не було автопілота, а враховуючи, що стартувати б їй довелося з борту тихохідного корабля застарілої конструкції, Ірвінгові шанси залишитися живим і дістатись на Землю були зведені нанівець.
Поштовий корабель, наче по рейках, рухався двома паралельними променями, що стабільно проектувалися з Землі. Тому навіть на міліметр змінити орбіту, аби уникнути зіткнення з метеоритом, Ірвінг не міг. Але ж у нього була ще одна змога врятувати життя, про яку він одразу не подумав. Якщо розвинути максимальну швидкість, можна проскочити перед метеоритом. Звичайно, після прийняття такого рішення можливість літати буде втрачена для Ірвінга назавжди. А втім, працюють же якось люди і в наземних службах космодромів…
— Давай спробуємо застосувати форсаж на двигуни, — запропонував Ірвінг комп’ютерові.
З хвилину той займався підрахунками, аж ось нарешті видав інформацію:
— Цим самим ти, здається, врятуєш моє життя. Якщо обшивка витримає, якщо двигуни не підведуть, — неначе проскочимо. Так що натисни на педалі!
Ірвінг зробив кілька глибоких вдихів і видихів, аби серце не вискакувало з грудей, потім спробував встановити ноги так, щоб вони не тремтіли, й простягнув руку до реле швидкостей…
— …Сміливий цей хлопець Ірвінг Інтем, — зауважив голова випускної екзаменаційної комісії Міжнародної Академії Космонавтики доктор Франчак. Він уважно стежив за екраном монітора, на якому було видно Ірвінга, що почав збільшувати швидкість поштового корабля. — Він прийняв найвідчайдушніше, але, як на мене, найслушніше рішення.
— Маєте рацію, сер, — поштиво кивнув головою один з його помічників.
— Звичайно ж, маю рацію! — усміхнувся доктор Франчак. — Я був таким самим, як і він. І попри класичне правило космічної служби про те, що збереження космічного корабля, коли, звичайно, на ньому нема пасажирів, не варте життя космонавта, ніколи б не катапультувався, аж поки не використав би останню можливість врятувати корабель.
— Це один із кращих наших курсантів, — зауважив хтось із присутніх. — Пам’ятаєте, сер, ви звернули на нього увагу ще кілька років тому, під час навчальних стрибків у воду?..