— Ні, не пам’ятаю, — сухо відповів доктор Франчак. — Та що б там не було, цей мужній хлопець може вважати, що звання пілота космічних кораблів йому вже присвоєно.
Трохи помовчавши, додав:
— Гадаю, він далеко піде. Мужні люди завжди далеко йдуть…
Олексій Кутинський
ЗАГАДКОВИЙ ПОГЛЯД
Все це почалось в ніч на вівторок 1 березня 198… року. Мені приснилося страшне диво, і я кинувся тікати. Продирався крізь хащу первісного лісу, добрався до дороги, але вийти на галявину не наважувався… І недаремно — з-за повороту виїхало кілька озброєних мечами вершників у підбитих хутром плащах і малахаях. Того, що був попереду, я звідкись знав…
Прокинувся від страху і вже не заснув. День пішов шкереберть. На роботі не міг зосередитись. Все мене дратувала. Забрав свої папери і пішов працювати додому. Але тільки-но сів за стіл, як задзвонив телефон.
— Добрий день, це Андрій Максимович? Вас турбує Матусевич, слідчий… Пригадуєте? Хочу з вами зустрітися… Якщо не заперечуєте, я до вас зайду… Хвилин за двадцять. Згода?
Мій тривожний стан посилився. Звідки він знає, що я вдома?.. Ніколи до мене не приходили слідчі… Що йому треба від мене? Не без зусиль пригадав його ім’я: Василь Прокопович. З місяць тому цей слідчий викликав мене як свідка в справі якогось художника, що помер при загадкових обставинах. Виявилось, що я зустрічався з цим художником кілька років тому. Однак я нічого не міг пригадати. На тому й скінчилось…
Мою дружину, Надійну, не викликали у цій справі, хоч вона теж брала участь у зустрічі і навіть пам’ятала, що до майстерні художника ми потрапили з іншими знайомими після святкового обіду і що всім тоді було дуже весело.
Я нашвидкуруч приводив вітальню в найкращий вигляд. Кіт Мурко нервово снував по кімнаті…
Розчинились двері, і до квартири увійшла Надійна з нашою дочкою Оксаною.
— Щось сталось? — стривожилась вона.
— Має прийти слідчий… Той, що викликав мене в справі художника…
— Маджака? Чиє життя взяла картина?
— Ти наче віриш у цю нісенітницю?
— Якось же померла людина… Молода, здорова і раптом — мертва. Сидить перед картиною з переплетеними ногами…
Дзвінок зупиняє Надійну. Входить слідчий. Він у цивільному, з важким плескатим пакунком. Показує Надійці посвідчення, рекомендується. Ми запрошуємо його сідати.
— Приніс вам картину, — каже він, розгортаючи пакунок, — це остання робота Петра Маджака.
— Та, що вбила його? — жахається Надія, затуляючи собою Оксану.
— Наскільки мені відомо, Маджака ніхто не вбивав, — заспокійливо говорить слідчий, ставлячи картину біля стіни.
— Навіщо ви принесли її? — обурюється Надійка.
— Вона ваша…
— Це не наша картина, — обурююсь і я, — ми не маємо до неї ніякого відношення!
— Та ви не хвилюйтесь… Якби я підозрював вас у вбивстві, то вів би розмову у себе в кабінеті. Картина належить вам згідно з заповітом художника. Картина й щоденник…
— Яке ви маєте право насильно нав’язувати спадок? Ми не родичі і навіть не друзі покійного, — обурюється Надія, виштовхуючи Оксану з вітальні.
— Не треба вести розмову в такому тоні. Мій візит неофіційний, я зробив все, що міг. Справу закрито. Але, як людина, я маю право просити допомоги в іншої людини?
— Може, тут інфекція або чорна магія! — сердиться Надійка. — Оксанко, не заходь сюди, грайся там!
— Я тільки Мурка заберу, щоб він не втік через цю дірку, — мирно каже Оксана, забираючи кота.
Хочу запитати, про яку дірку вона говорить, але Надійка вже зачиняє за нею двері.
— Візьму і поставлю в своїй кімнаті, — несподівано для себе кажу я.
— От і добре, — зітхає Матусевич. — Отже, ви допоможете з’ясувати обставини смерті.
— Справу ж закрито…
— Так, але багато чого лишилось неясним… Розгадка може бути в щоденнику і у вашій теорії четвертого виміру…
— Моїй?!
— Так. Щоденник розпочато після розмови з вами. Схоже, що Маджак спробував перейти від теорії до практики… Вловити смисл у записах Маджака мені не вдається. Я розумію, що він божевільний, але ж і в божевільних може бути щось нормальне, щось осмислене… Як ви думаєте?
— Думаю, що буває… Може, пообідаєте з нами?
Надійна демонстративно промовчала. Матусевич подякував, залишив номер свого телефону, адресу роботи й пішов.
Обідаємо на кухні. Мовчки. Оксана й Мурко мовчазні від природи, а Надійна сердиться. По обіді веде Оксану спати, а ми з Мурком, забравши спадок, розміщуємось у мене. Вішаю картину на стіну і обережно розгортаю щоденник. Там написано: