— Яку дірку?
— Ту, що приніс чужий дядя, а ти повісив на стіну.
— Ти заглядала в ту дірку? І що там бачила?
— Ліс…
— Ти ходила до того лісу?
— Я й не думала йти, а хлопчик покликав і допоміг пролізти в дірку.
— Отже, ти пішла до того лісу?
— Кажу ж тобі, що я не хотіла! — розсердилась Оксанка.
— А що ви там робили?
— Ловили пташок…
— А потім?
— Мені видалось, що кличе мама. Я хотіла вернутись, але дірки не було, і хлопчик не знав, де вона. Мама раптом закричала. Я злякалась, а вона почала швидко тягти мене. Мені стало боляче, і я заплакала.
— Як мама тебе тягла? Вона теж пройшла через дірку?
— Ні, вона тягла мене з того боку, а як, — я не бачила…
— А ти б хотіла знов заглянути в дірку?
— Я б хотіла, аби тільки мама не кричала…
Коли ми помітили, що Надійка в кімнаті, було вже пізно.
Бліда й напружена, вона просто знищувала мене поглядом. Я швиденько попрямував до своєї кімнати, але Надійка перетяла мені цілях.
— Якщо ти сьогодні ж не віднесеш куди-небудь цю картину, я знищу її!
— Куди я можу віднести?
— Віднеси до слідчого. Досить з нас детективних пригод!
— З чим мені йти? Я ж не виконав його прохання.
— Хочеш, я піду?
Цей варіант мені не спадав на думку, і я завагався. Надійна саме цього й чекала: відразу почала одягатись і командувати:
— Картину, щоденник і адресу! Я ще встигаю до кінця робочого дня!
Зробив, що вона казала, і тепер дивився з вікна вітальні, як Надійна твердим кроком переходила вулицю. Пакунок з картиною і щоденником невблаганно віддалявся, погойдуючись у такт ході… От усе й скінчилось… Незване наблизилось, торкнуло крилом, відчуло мою неспроможність і летить далі, кидаючи мене, непотріб… Довкола розлився такий смуток, що аж в очах потемніло. Ледве добрався до своєї кімнати і впав долілиць на тахту…
Мій світ розпався на три дні. Уявити не можу, що буде далі. Єдиного хочу зараз, притому хочу нестримно, як раніше і не вмів хотіти, — це знову потрапити на лісову галявину. Здається, не можу жити без неї… Здається, тільки й світу, що ця галявина. Час збігає, а я не можу навіть поворухнутись… Раптом біля самого вуха защебетала якась птаха. Я здригнувся, і вона пурхнула вбік. Підводжу голову. Що це?! А, це ліс, той самий давній, первісний… А я лежу па лісовій галявині, зарившись у сухе торішнє листя.
Юрій Пригорницький
ПРИНЦ ТА ПРИНЦЕСА
Водній руці янгол тримав реторту, в другій — жабу. Він ширяв над столом, захаращеним ступами, книжками, безліччю скляного посуду. Я про щось запитував у нього, відчуваючи наближення якогось нового, іншого, стократ повнішого життя… Незвичайний алхімік повагом відповідав, а радше… імітував вимову. Сам же голос лунав одірвано — падав звідкись ізгори. Наразі я й постеріг, що мій співрозмовник почеплений на силі сріблястих ниток, які губились у хмарній високості. Під такою орудою він наточив з реторти повну чашу. “Невже філософський камінь — рідина?”— вразило мене. “У тім-бо й річ! — багатозначно скинула бровами маріонетка. — Ще три краплі жаб’ячої крові — й готово. Бери! Ти добудеш собі золоте щастя!” Я сягнув по жадану спасенну чашу… але раптом здригнувся всесвіт, нитки обірвались, чаша зникла і в очі блиснуло світлом: я прокинувся.
— Га? Хто?.. — скочив я з постелі, хапаючи шпагу… Та для чого ж проти такої рані?.. Й снилося саме… Правду кажуть: як убогому женитись…
Зітхнувши, я присів на ліжко, та вже наступної миті всі дванадцять гармат дали новий залп, од якого на мене трохи не впала стеля, а дорогоцінні сновидіння розвіяло димовим порохом!
Я розчахнув вікно — а бодай вас!.. — махнув хустинкою. Офіцер помітив, щось там прицитьнув на своїх, і ґноти погасли.
З венеціанського люстра, котре ще тремтіло по стрілянині, мене з гидливим сумнівом оглядав шпетний дідок. Чорні губи сіпнулися, й пролунало верескливе:
— Одягатись!..
По вичовганій траві парку я шкандибав до стаєнь. Слухаючи повідомлення одного з негідників, що йшли поруч, іноді спинявся, аби віддихати і пообіцяти комусь смертну кару. Виявляється, один з коней очуняв! Один з їхніх коней. Нарешті!
Аж ось ми його побачили… Перелякано вибачившись і ледве пересуваючи ноги, воно, сердешне, аж пригиналося під дебелим кірасиром, котрому здумалось об’їздити щойно відроджену тварину. Не подбавши підкласти сідло, мордатий реготун призволяв її шпорами й нагаєм. Я кинувся був до нього, цьвохнувши шпагою, однак лише сполохав кількоро гав, а каналії вдалося здиміти на бідолашній шкапині.