Вибір припав на якусь Куамеллу, пралю р гурту одворожених. Пообіцявши десять золотих, я приставив її до дверей принцесиної опочивальні. Такого слуху, як у цієї жіночки, піхто з моїх підданих не мав.
Отож на столі вже стояли всілякі потрави, ба навіть квіти (де їх, цікаво, тут знайшли?), неподалік розташовано музику, а кілька найспритніших вартовиків чатували двері — молодому принцові не доведеться довго втомлювати своїм товариством принцесу…
Та ось сторожа нашелешилася — це вислизнула з дверей Куамелла.
— Прокинулась, ваша високість! — підтримуючи спідницю, вона біжить і кудкудакає, мов та квочка, що знесла яйце. — Прокинулася! Від першого ж цілунку! Вже виходжають з опочивальні! Щоб щось теє-то, дак нічого такого не було!.. Ваша високість, а як оті десять мої…
Геть дурепу! Затуливши їй рота, офіцер виносить пронозу, яка тяжко собою запишалася, повзявши думку, що є незамінною, — а тому обурено хвицається.
Скажено калатає серце! Вона спускається з ним по сходах… Я бачу її!.. Сліпота принцеси-на сліпить мене! Чудовна! Чудовна!
Але що це?.. Вона зупиняється зі своїм кавалером, а мої піддані геть усі розбігаються. “Найспритніші” летять, мов щури, до лісу. Я розгублено озираюсь… жахливий ґвалт… До слуху мого долинає якесь холодне посвистування, врешті я здогадуюсь, що воно за знак “зв… зв… зв… зв…”), і непомалу зляканий задкую і собі до лісу. Хтось пустив Генератор.
Принцеса та принц щезають у глиб дому. Це відбувається блискавично. І сперш я нічого не можу второпати: щойно стояли біля порога, й ось — порожньо…
Поки вчених допитують, ходжу-побиваюсь. Ой лишенько, що ж то буде!.. Моя бідна голубонько — вона перетвориться на стару бабу (таж і оте стерво — гнеться, мов дуга)… Нам уже відомо, що гаспидська машина працює на всю потужність: вісімдесят років “проганяються” протягом півгодини. Може статися вибух…
Жахний здогад раптом окамінює мене: треба ж було бігти не від палацу, а… в палац! Там-бо (допіру, щойно!) минуло… скільки? Шістдесят років? Ото?.. Блазень мій помилився — прийдешнє не наближається як стій. У палаці час, прискорений для нас, спливав звично! Вони встигли прожити ціле життя. Ніщо не заважало… Вона кохалася з ним на вигоді. Любила його… А в вікнах — застиглий світ, осяяний сонцем, що спинилося й під яким, наче мураха в бурштині, — я, старий безумець, заснулий принц у заснулім царстві…
Нестерпно! Розірвати, розірвати густу смолу! О яке сирітство… Я кидаюсь бігти, спотикаюся… Упавши на близькі сходинки, плазую по них і знову біжу, не відчуваючи болю, не зважаючи на застережливі вигуки, на камердинерське виття.
“Зв… зв… зв… зв…” — усе голосніше звучить наді мною монотонний вирок, я оглядаюся в дверях — чудасія! Сплять навстоячки, все зупинилося, пружина світобудови заіржавіла, роти відкрито в безголосому крику. Який напружений сон!
У палаці все повито важким запилюженим павутинням. Поточені шашелем меблі химерно повалялися на гнилі килими, з-під ніг тікають пацюки, звідусіль чути їхній мерзенний шабаш, а по темних закутках ховаються примари… Волосся стає мені дуба, я крадуся по смердючих коридорах, бубоню спасенні молитви й нарешті опиняюсь у власних (чи радше, опанованих мною) апартаментах. У спочивальні Знеможено падаю в крісло…
Дивно: коли не брати до уваги пил і не зважати на провислу стелю, тут майже все так само, як було нині вранці…
Нині вранці, сто років тому.
І ще я помічаю одну нову річ. Невелику мармурову скриньку. Її кришка піддається не відразу, трохи не переламується лезо кинджала, та ось у моїх руках напівзотлілий аркуш:
“Ваша високість, — читаю і тремчу, приглушений тим, що говориться в листі, — … всі мої спроби вийти за межі палацу чи якось зупинити Генератор були марними. Цей павук (Ви здогадуєтесь, про кого йдеться) намертво злютував мене своїм незримим павутинням: здається, він завше заздалегідь відав про кожну авантюру, котру я тільки могла придумати. Нехай пробачиться мені така згадка про небіжчика! Невзабарі — я це знаю — і по мене прийде смерть. Проте не шкода: по пробудженні моє життя перетворилося в самі тортури й муку… Я взнала про Вас усе; Ви — тільки подумати! — витратили всього себе, всю свою душу, скарби й час, аби зруйнувати чари, що скували мене сном, і вибороти мою ласку й любов! Коли несподівано з’являється такий собі дженджик, якому, бач, “роковано” збудити мене й закохати в себе… Знайте ж, ані жодної хвилі я не кохала його. Всі ці жахливі, безталанні роки лиш Ви один були моїм Принцом, моїм істинним мужем.