— Е-е-х! — солодко позіхнув хлопчик і обхопив руками подушку. Під нею він мав старенького іграшкового літака. Ну й що ж тут смішного? Сергійко й гадки не мав із ним гратися — чи він маленький? Просто від дуже шанував авіацію, а тому полюбляв усе крилате: жуків, горобців, літаки. А з тим, кого любиш, хіба легко розлучатися, хоч би й на ніч?
Сергійко перевірив, чи на місці його приятель, заплющив очі і здивувався. Ще б пак! Адже він побачив таке, що не кожен і віри дасть.
Клен, з котрим хлопчик щоранку вітався, бо той стояв біля ганку з ранку до вечора, бо й уночі вартував двері, виник йому перед очима, наче між ними жодної стіни не було. Сергійко звичайно бачив лише його золотаву маківку — він бо ж був на чотирнадцятому поверсі, а клен ледве сягав п’ятого. Так ось, це дерево раптом просто на очах почало рости! Спершу до чотирнадцятого поверху примірялось — мало. І ну тягнутися аж до самісінького неба!
Сергійко, звісно, здивувався, проте мовчав — вичікував, що ж відбудеться далі. Золотаві долоньки листя тихцем прочинили вікно, гнучкими пальцями сягнули кімнати, а між ними вмостився сумний новенький літак. Він, сердешний, гадав, що геть нікому не потрібний: хлопчаки ж бо восени не видираються на дерева, а отже, ніхто його не знайде, ніколи не відшукає.
— Маєш від мене подарунок! — промовив клен. — Бери хутчіш, а то Павло Петрович незабаром на роботу йтиме, аби не злякався, що я такий довгий.
Ось який той клен добрий! Нікого не забув! Втім, хіба дерева бувають лихі?
Сергійкові від страху аж живіт зсудомило — а раптом усе це йому наснилося? Він простягнув руки, і — от тобі й маєш! — за стіною гучно чхнув тато. Клен злякався, висмикнув гілку за вікно — тільки Сергійко й бачив свій новий літачок!
От прикро, що тато так гучно прокинувся! Сергійко розсердився і вирішив сьогодні взагалі не вставати. Він стулив повіки міцно, як двері на ніч, а для певності притис їх руками. Нікого він не хотів бачити.
Тато збирався на роботу цілком безшумно — це йому так видавалося. Але Сергійко чув кожен звук: адже будинок було зведено для чесних людей, котрим, як відомо, нема чого приховувати.
Вранці тато завжди: поспішав. Спершу він впустив мило і довго ганяв його кахляною підлогою. Сергійко навіть ображатися забув, так цікаво було, хто ж переможе: тато чи мило? Аж ось почувся татків зневажливий шепіт: “А куди ж ти від мене втечеш?” Сергійко всміхнувся з заплющеними очима. Молодець тато — не лякається труднощів!
— Зараз шість годин сорок хвилин, — нагадав Микола Васильович, і тато почав збиратися втричі швидше.
На завод запізнюватися не можна в жодному разі! Тим паче, такому досвідченому і шановному авіаконструкторові, як Кучкін-старший.
Кулеметною чергою заляскали двері, а вхідні — ті вже гахнули чисто як гармата. Тато разом із ліфтом спустився на землю.
“Щасти в польоті!” — побажав йому Сергійко. І почав із цієї хвилини думати про маму — адже прийшов її час.
“Моя мама — диригент, а наша квартира камерний оркестр”, — вигадував Сергійко, дослухаючись до маминих кроків. І справді…
Варто було мамі увійти в кухню, як тої ж миті задзвеніло й загуло — от ніби там були бубни, барабани й лункі срібні тарілочки! Навіть холодне повітря, вдершися в квартиру, відтануло цвіріньканням горобців. А пилосос, хоча й фальшивив, наполегливо тягнув свою басову партію. Телефон же просто захлинався пронизливими трелями — скучив за ніч.
“Чисто тобі концерт! — зітхнув Сергійко. — Не дають дитині поспати ще аж за п’ятнадцять хвилин, а сну — хоч би ріска!”
Для різноманітності він вклався впоперек ліжка головою донизу. Від цього в голову сповзали нелегкі думки. “Як би це сьогодні до школи не піти? — розмірковував хлопчик. — Не можу ж я Топу підвести. Обіцяв — треба зробити! А скажи-но мамі, що собака прийде позувати — на кпини візьме. Хіба мама повірить, що варто надіслати Топин портрет на виставку собак — і перше місце їй забезпечено? Ніколи вона не зрозуміє, яка Топа гарна, тільки сором’язлива…”
Від таких думок Сергійко геть засумував і майже заслаб. Мама була така весела й добра, але сьогодні, коли вона зайшла до кімнати в своєму гарному жовтому халатику, Сергійко навіть не повернув їй усмішки.
— Ти що, горобчику, захворів? — стурбувалася мама. Очі їй зразу взялися переляком, а губи стали схожі на сумне рожеве “О”.
— Еге ж, захворів, — мерщій погодився Сергійко. Хоча й не слід було лякати маму, втім, тут-таки скривився, щоб на правду скидалося.
Сергійко чудово знав, що прикидатися негарно. “Це я заради Топи, — вмовляв він себе, — разочок збрешу, задля їхнього ж щастя. Коли мама дізнається, що ми з Топою перше місце посіли, сама ж перша зрадіє… Не казатиме тоді: “Що із тебе буде, синку?”