— А кого ви шукаєте?
Хоч як несміливо й тихо він спитав, невідпорному Вольдемарові й це не сподобалося.
— Тебе, друже мій, тебе, — сумно зітхнув він і заходився крутитися перед дзеркалом. Певно, Вольдемар побачив там того, кого любив понад усе на світі — себе, бо враз заспокоївся і глянув через плече на Сергія підбадьорливо: мовляв, вибачаю.
— То що ж… Веди, показуй…
— Куди?!
— От нетямущий хлопець! — знову розхвилювався Вольдемар. — Де тут телевізор? Чи ти гадаєш, що я прибув теревені з тобою правити?
“Еге, — зметикував Сергійко, — то це телемайстер”. І провів гостя до татового кабінету, де знаходилася майже вся родинна побутова техніка.
— Ось, прошу… — Сергійко притьмом вислизнув на кухню — кортіло поласувати чаєм з бубликами й сиром. А заодно і майстра слід почастувати — може, подобрішає й подарує тріод.
День вияснів. Сонце пропалило в кудлатих брудних хмарах дірку і дивилося крізь неї на землю. В квартирі № 76 нічого цікавого, на перший погляд, не відбувалося. Сергійко намащував половинки бубликів маслом і будував із них вежу на тарілці. За стіною Вольдемар, знати, вже покінчив із телевізором, бо саме підкрадався до телефону. Він його аж обмацував і обнюхував. Телефону це явно не сподобалося. Він спробував видертися з чіпких рук служника прийдешнього, та той рішуче обрізав шпур, відгвинтив дно і засунув усередину пласку металеву коробочку.
— А хто вас викликав? — запитав Сергійко, обережно прочиняючи двері ногою — руки ж бо йому були зайняті тацею з чашками й бутербродами.
— Ти їх усе одно не знаєш… — відмахнувся майстер і без церемоній усівся до столу.
— Як — не знаю? — здивувався Сергійко. — Це ж я тут мешкаю! Я не викликав майстра! Либонь, тато чи мама?..
— Тато, мама, майстер… — перекривив його Вольдемар, заїдаючи образу хлібом із сиром. — За кого ти мене маєш? За п’ятнадцять хвилин мене викличе шеф — от я й прийшов!
— Та хто ж ви?! — в розпачі заволав Сергійко. Він так злякався, що радий був утекти.
Вольдемар уважно придивився до хлопчика, співчутливо всміхнувся і видобув із кишені тріод.
— Матимеш згадку про мене.
Сергійкові від серця відлягло. Тріод він, звісно, взяв, але, про всяк випадок, відсунувся подалі.
— Зараз я тобі все поясню. От скажи мені — ти коли-небудь міркував про те, як зробити людей щасливими? Геть усіх?
Вольдемар глянув на Сергійка, мов учитель на двієчника. Та не так сталося, як йому гадалося! Саме про це Сергійко міркував з ранку до вечора, ба навіть уві сні!
Замість відповіді Сергійко сягнув до шухляди письмового столу, попорпався там якусь хвилю, а тоді сором’язливо простяг Вольдемарові розфарбований у всі кольори аркуш паперу.
— Ось… людиноліт…
Слід віддати Вольдемарові належне — він ані крихти не розгубився. Велично схилив голову над “кресленням” і чесно спробував у ньому щось второпати.
— Так-так-так! — бурмотів він, прикидаючи, де низ, де верх. — Так-так-так-так-так-так, — він аж головою похитав.
— А як це зробити? — нарешті запитав нетямущий Вольдемар і впав у глибоку задуму.
— Не знаю… — Сергійко зів’яв, наче підтятий соняшник. Ясна річ, дядько жартують! Зараз, напевно, скажуть, що треба багато вчитися і, якщо я дуже старатимусь, тоді…
— А я знаю! — несподівано заволав Вольдемар, от ніби знайшов у себе в кишені кілограм найсмачніших цукерок. — Для цього я й служник прийдешнього!
Сергійко нарешті зрозумів, що таке щастя. Він довірливо глянув на Вольдемара — може, вони просто зараз і заходяться робити людиноліт? Вольдемар — чудовий хлопець, на всячину майстер. Віднині вони приятелюватимуть!
Та замість інструментів той видобув із кишені великого срібного годинника і урочисто виголосив:
— Час!
Сергійко мало чаєм не похлинувся: Вольдемарові бракувало клепки в голові! А тому — байдуже! Підморгнув Сергійкові, міцно ляснув по спині, щоб не кашляв, і…
Телевізор, мов за наказом штукаря, спалахнув яскравими барвами.
Сергійко про все на світі забув — перед очима йому світилося диво! Телевізор був чорно-білий — став кольоровий. Оце Вольдемар!
Хлопчик плюхнувся в крісло, ще не вірячи такому щастю, вхопив газету з програмою, і — таланить, то таланить — прочитав:
— 11.35. Дитячий кіножурнал “Хочу все знати!”
— Знатимеш, усе знатимеш… — пообіцяв Вольдемар і під’їхав на стільці до Сергійкового фотеля.
На екрані діялося щось незрозуміле — рожеволисий дядечко на очах телеглядачів намагався втиснутися в крісло, що було, певне, на два розміри менше від його штанів. Та дядько був упертий, умів свого домогтися. Нарешті він вмостився і завсміхався, наче в себе на іменинах.