— Про вас ми дізналися від її чоловіка. Він чув від неї про вас і хотів допомогти — врятувати вас від звичних формальностей. Повернувся він того ж дня, ранком, приїхав у порт оформити свої справи, а також і ваші, щоб зайвий раз вас не турбувати… Він ваш син, я і не знав, що у вас є спи… Тепер ви його розшукаєте самі… Добров, Володимир Добров… До речі, він сам повернувся завчасно — вийшов з ладу основний реактор. І без будь-яких видимих причин. Два незвичайних приземлення одночасно — випадок у нашій практиці винятковий… Ви хочете про щось запитати?
— Так… Цей Добров — він давно літає?
— Ні. Повернувся з першого польоту. Хороший хлопець. Матір поховав років десять тому, батька зовсім не пам’ятає…
Сергій повернувся спиною до здивованого професора і розстебнув комір сорочки, начеб хтось його душив.
— То ви говорите — його звати Володимир Добров?
Знову і знову зринали у пам’яті його жінка з дитиною на руках, сміх, плач, посмішки, сльози давніх днів. Ось вона, Олена Доброва, його дружина, — варто тільки дати волю спогадам, і вона знову як жива. Ось її руки, зовсім близько, зараз вона підведе очі…
Аж надто пізно він повернувся…
Він сподівався, що забув її, і, щоб надійніше забути, відлітав. Та підсвідомо він іноді відчував легкий, майже непомітний біль у грудях. І тоді він ніби знову бродив по пояс у траві. І десь поруч був знайомий голос. Жовтава лямівка вечірніх хмар. Тіні від кущів на вологій землі.
Затуливши долонями обличчя, Сергій знову згадував давні подробиці, боячись повірити, боячись помилитися. Повернення. Хлопчаки на вулиці. Елька, Волін. Розмова з професором. Володимир Добров. У нього прізвище материне. Дивний збіг обставин. Випадковість? Ні, виключено. Адже вони повернулися одночасно. Копнін має рацію.
Стиснувши голову руками, Сергій спробував дати лад своїм думкам. І не міг. Він думав про сина. Йому й на думку не спало б… Хоча він і схожий па свою матір.
А тепер у нього й онуки є. Неймовірно! Йому раптом захотілося цієї ж миті побачити їх, та па вулиці була вже ніч. Він став пригадувати їхні обличчя. Риси були знайомі, близькі і все ж вислизали, губилися, танули, а погляд зустрічав у темряві за вікном лише світлячки ліхтарів, від яких соталося вологе проміння.
Олекса Палійчук
НЕСИМПАТИЧНА ПЛАНЕТА
Їм залишилось обстежити останню планету цієї системи. І невелика “Горлиця”, відділившись од матірної ракети, легко пурхнула на залиту ранковим сонцем піщану рівнину. На своїх коротких крилах вона принесла чотирьох членів екіпажу й три щільно завантажених багажних відсіки.
— Гарний день, — сказав ще в ракеті біолог Буряк, — та кисню нам тут не вистачатиме.
— Що ж, доведеться взяти легкі скафандри, — тільки й зауважив командир групи Забара. Більше говорити не було потреби: кожний чітко знав свої обов’язки, як і суворі правила експедиційного режиму.
І, хоч першого дня працювали порівняно недалеко від корабля, роботи вистачило всім. Найбільше, однак, діставалося Бурякові. Намагаючись заощадити пальне авіакатера, він одразу розчохлив одну зі своїх валіз та склав собі “хруща”. Осідлавши цього невеличкого літального апарата, він тепер без зайвого клопоту заглядав у глибокі провалля та на вершечки стрімких скель. До того ж па ньому біолог легко переслідував будь-яку тварину чи птаха, знімаючи їх одночасно кіно- і рентгенокамерою.
За цим заняттям і минув для Буряка трудовий день. Він уже взявся заносити своє начиння в намет, коли почув радіоголос Клим’юка — той, виявляється, вирішив заїхати по дорозі до нього. Дізнавшись про це, біолог одразу поспішив закінчити роботу: він трохи здивує товариша, а заодно й похвалиться своїми трофеями. З цією метою Буряк акуратно розклав у наметі чотири кістяки різних тутешніх тварин. На незайманій планеті він знайшов їх просто долу — нахиляйся й бери. І були вони ідеально чисті. Тільки не вибілені сонцем та вітрами, а зовсім свіжі, наче навмисне приготовані для зоологічного музею… Та ось і Клим’юк.
— Бачу, бачу, — відразу оцінив картину геолог. — Ти що — вже на місці й виварюєш?
Буряк задоволено посміхнувся:
— Уяви собі, що ні. Саме такими їх знайшов, — із піднесенням почав описувати незвичайного скелета, якого не взяв із собою тільки через те, що той виявився занадто великим та важким для “хруща”. — Їх тут сила-силенна, і всі отакі. Чисті і свіжі.— По тих словах Буряк трохи замислився, та хутко спохопився: — Еге, час уже нам додому. Зачекай — лише внесу “Універсала”.