Побоюючись, аби конфіденційна розмова не скінчилася не на його користь, Моув подав знак згоди.
— До квадрата Є-25 вас доставить метеор, потім пересядете на спрути-всюдиходи.
— А чи не можна, як виняток, десь і пройтися?
— Пішки? Ви що — збожеволіли?! — взяв найвищі ноти Гарц. — У наш час пішки — ну й дивак! По-перше, давним-давно немає ні пішоходів, ні стежин — усе позаростало за давністю літ. А по-друге, у нас не передбачено відповідних послуг, вони усунуті, як анахронізм. — Своє неприховане торжество Гарц завершив уїдливо: — Шановний Моуве, ви запізнилися принаймні на кілька століть.
Остання надія Моува впала, у цю мить він відчув себе у стані раптово збитого з ніг.
— І взагалі навіщо було вирушати у такі світи? — продовжував переможно Гарц. — Невже й досі не покінчили з романтикою? А жаль. Ви ж могли замовити спеціальну міжпланетну відеопередачу…
— Моя жагуча мета — відчути все безпосередньо. Очима, руками, ногами… У вас же майже все штучне…
— Облишмо ці сентименти. Наші всюдиходи-оператори видадуть інформацію, яку тільки забажаєте. Можна подумати, на Альфі Центавра й досі ходять пішки. Діти й ті не повірять…
— І їздять, і ходять. Але наш транспорт не абсолютизується, не сковує людське єство. Адже з’ясовано, обертання, як вид руху, не притаманне, чуже біологічній структурі, і в живій природі ви не знайдете аналога колесу. Наші вчені досить вдало поєднали біоритми людини з перевагами техніки. Вершиною досконалості ми вважаєм біомобіль “Пульс”.
Та Гарц загадково мовчав. Відкинувшись на спинку крісла, він крадькома милувався своїми черевиками — разючим блиском, вишуканим носком, а найбільше — унікальним п’ятковід-штовхувачем для сприяння кровообігу та електронним крокоміром. Обидві новинки вмонтовано за порадою лікарів і були зумовлені, як зазначалося в інструкції, “святою необхідністю”. Цими суперчеревиками, виготовленими на спеціальне замовлення, Гарц сподівався поправити своє самопочуття. Але його мучило одне — де ж ходити в них? Рекомендована оздоровча доза ходьби на добу знаходилася в межах 2000–2500 кроків. Лічильник його черевиків показував лише 120. Тут було над чим помізкувати: уже шостий день в обнові, а й досі не може визначити ті благодатні дистанції. Па роботу та додому доставляє службовий підземохід — зручно, швидко, без затримок. Відмовишся — користуйся загальними магістралями, що геть переповнені натовпом колесоходів. А це стільки нервових зіткнень! Зачароване коло…
На цьому його інтимні думки розрядилися: Гарц перехопив в собі телепатичний погляд Моува і пошкодував, що так необачно задумався при ньому.
— Що ж, похвально. Розумію, — повернувся до розмови Гарц. — На жаль, нічим не можу допомогти, — і, передаючи маніпулятором перепускні візитки, дав зрозуміти, що розмова між ними завершена.
До станції міжквадратного сполучення Моув прибув під землею у спеціальній реактивній капсулі. Супроводжували його два мовчазні молодики у взутті на коліщатій підошві. Воші допомогли йому заїхати у надшвидкісний “метеор”, пересісти в спальне крісло і, побажавши щасливої дороги, непомітно зникли. Нарешті він полегшено зітхнув і почав оглядати салон. На всіх місцях вже розкошували пасажири, дещо стомлені, але задоволені тим, що все-таки втислися. Крізь ілюмінатор він перехопив не один заздрісний погляд тих, хто вичікував на платформі наступного рейсу. Огрядна жінка, яка сиділа в одному ряду з ним, звернулася до сусідки:
— Ну й вигадають же: більше їздитимеш — довше житимеш. Ви вірите в це?
— Мусиш. А що ми варті без машин? Моєму внучаті уже десять, а воно й досі ще не пробувало ходити. Батьки й не переживають, наче так має бути. Навіщо йому перенапружуватися, коли можна під’їхати будь-куди.
— Авжеж. То раніше ходили задля здоров’я, а тепер поколює серденько — ось вам супермолекула, роздвоюється голова — пустять межи очі промінчик і… до завтра…
— Повірите? Їзда діє на мене, як снотворне. Буває, мучить безсоння, то я уявляю, що лечу кудись, і таки настає благодать…
— І довго ти маринувався у центрі? — почувся вже з-за спини чоловічий баритон.