Пасажири, припавши до вікон, безуспішно намагалися розгледіти крізь сизу пелену знайомі обличчя своїх проводжаючих і поступово поринали в дорожні клопоти, знайомилися із сусідами по купе, скаржилися на примхливу лондонську зиму…
У подібні балачки не встрявав лише пасажир п’ятого купе останнього вагона — похмурий і чимось заклопотаний молодик років тридцяти. Худорлявий, з досить приємним продовгуватим обличчям, він був одягнений у брунатне, високо застебнуте пальто, ширококрисий стетсон і тому скидався на справжнісінького янкі. Принаймні так подумав про нього сусіда по купе — червонощокий добродушний товстун.
Та ось відлюдкуватий пасажир розкрив пошарпаний саквояж, що лежав на колінах, дістав добряче зачитаний номер “Анпален дер фізік” за 1905 рік. Розгорнув часопис і почав уважно читати. Товстун, краєм ока вгледівши назву статті: “Альберт Ейнштейн “До електродинаміки тіл, що рухаються”, розчаровано зітхнув, оскільки скептично ставився до людей, котрі надто серйозно захоплюються модною і нерозумною теорією відносності.
З тінню легкого смутку він неквапливо гортав ранковий випуск лондонської “Таймс”. Його завжди цікавили оголошення, плітки. Проте цього разу нічого на свій смак не знайшов і тому знічев’я почав переглядати некрологи на передостанній сторінці. В одному йшлося про смерть англійського фізика сера Олівера Хевісайде. Очі товстуна зблиснули цікавістю нарешті з’явилася хоч якась причина звернутися до мовчуна.
— Скажіть, вам не знайоме ім’я сера Олівер Хевісайда? Він, бачу, як і ви, фізик.
Молодик рвучко повернув голову, очікуюче вп’явся в дрібненькі хитруваті очі товстуна. Той не витримав погляду й мимовільно простягнув розгорнуту газету.
— Цей вчений номер і я…
Обличчя сусіда враз поблідло:
— Що з вами? — перелякався товстун. — Може, покликати провідника?
Той заперечливо похитав головою.
Тричі вдарив станційний дзвін. Паротяг дав короткий гудок і, зачовгавши колесами по рейках, став набирати швидкість. А невдовзі він уже мчав на південний захід.
Час дії: пізній вечір наступного дня.
Місце дії: північна околиця курортного містечка Торкі в графстві Девоншир.
Сіяла дрібна нудотлива мжичка. Холодний вітер проймав до кісток. Здавалося, навіть у чепурних цегляних будинках немає порятунку від негоди.
На вулицях — жодної душі. Несподівано проти двоповерхового будинку, оточеного високою кам’яною стіною із чавунними ворітьми, з’явився високий чоловік. Сторожко озирнувшись і не помітивши нічого підозрілого, він хутко видерся на ворота, а ще за мить шаснув до заскленої веранди. Вітрогон та шум води у ринвах приглушили дзенькіт розбитої шибки…
Уважний спостерігач, який випадково опинився б неподалік самітної вілли, помітив би крізь загратовані вікна мерехтливий вогник, що сновигав всередині її. А пасажир з останнього вагона експреса Лондон—Плімут, безсумнівно, впізнав би в невідомцеві свого недавнього сусіда-мовчуна.
…Із запаленого свічкою в руці той похапцем обстежив нижні приміщення, відтак неквапливо піднявся скрипучими дерев’яними сходинами на другий поверх. Заглянувши в усі горішні кімнати, зупинився на порозі останньої. Це був кабінет господаря — тьмяне світло вирвало з темряви розставлені вздовж стін книжкові шафи і стелажі.
Прилаштувавши свічку на масивній бронзовій чорнильниці, він прискіпливо переглянув папери, що акуратними стосами лежали на письмовому столі. В шухляді натрапив на товсту теку: “Теорія електромагнетизму. Частина четверта”.
Рукопис вмить опинився в саквояжі. А за хвилину людська тінь майнула верандою і небавом розчинилася в пітьмі.
Час дії: червневий ранок 216 року до нашої ери.
Місце діл: видолинок ріки Авфід поблизу Канн.
На світанку римські легіони перейшли через річечку, що відгалузилася від Авфіда і повернула на південь, вишикувалися звичним порядком.
Кіннота під проводом консула Емілія на правому крилі стояла на березі річки Авфід, а численні латинські ескадрони на чолі з Теренціем Варроном прикривали ліве крило союзників. Попереду — легкоозброєні воїни з метальними снарядами. За ними повільно рухалися під командуванням проконсулів Сервілія і Антонія Регула легіонери в блискучих латах.
Скільки сягало око, простягалася рівнина. Лише на заході горизонт замикався хвилястими лініями гір, що обступали витоки Авфіда. Сходило сонце, виграючи променями на металі грізного війська.