— Але це ж… це жахливо! — вигукнув Івонін. — Неймовірно і жахливо, якщо це тільки правда!
— Правда. — Посмішка у Михайла нарешті стала зовсім людською — гіркою і задумливою. — Я ношу це в собі майже все життя.
— І ніхто не знає?
— Зараз ніхто, точніше — ви. Раніше знали Кампанелла, Гострід, Абу-ль-Вефа, Соломон… Нас було троє, але мої товариші не витримали катувань життя… І тепер я сам уже близько ста років…
Івонін недовірливо подивився в очі Михайлові, в яких іскрилась усмішка. Той іноді під час розмови поринав кудись у лабіринти своїх почуттів, у свою надто вразливу душу, яку пронизували невидимі силові лінії вируючого навколо життя. І кожен струс завдавав йому нового болю?.. Як же він витримує?!
— Не знаю, — тихо й сумно озвався Михайло, хоча Івонін не спитав уголос. — Для мене це століття найтяжче, бо під час воєн я помираю тисячу разів… І лишаюся жити. Не знаю навіщо, але природа заклала в мене безсмертя. Може, тому наділила смертю інших людей?.. Ви знову не вірите мені. А я пам’ятаю спалені Карфаген і Геркуланум, загибель Помпеї, Содом і Гоморру і битви другої світової війни. Хатинь і Саласпілс, Хіросіму і Нагасакі… Я пам’ятаю спалах наднової зірки 1056 року і пожежу в Москві 1812-го, загибель Атлантиди і землетрус у Чілі 1290-го… Дуже рідко зустрічаються люди, котрі вислуховують мене до кінця, а ще рідше — ті, що вірять. Та я звик до цього. Просто стає легше, коли є з ким поділитися. Тоді я відпочиваю.
— А ви намагалися якось боротися з цим? — спитав Івонін, непомітно захоплюючись.
— Намагався. Двічі. В шістнадцятому столітті я заради цього став алхіміком, у дев’ятнадцятому — хіміком…
— А до лікарів не звертались?
— Я вже казав — лікарі не зарадять, хоча я, звичайно, звертався до них по допомогу. Ніхто не вірить, проте одразу ж класифікують мене як божевільного. Штамп мислення. Тільки великі уми вірили мені, але й вони допомогти не зуміли… Саваріна гадав, що зарадити мені зможе лише мій двійник за психопатурою, той, хто вміє співпереживати, прийняти на себе тягар болю… Я зустрічав людей, з якими мені ставало легше, так, як оце з вами, але щоб зовсім позбутися екстрасенсорості…
— Стривайте, — зупинив його Івонін, у якого голова пішла обертом. — А ви не намагалися переконати компетентні органи в… ну, щоб у райони стихійного лиха вчасно приспіла допомога? Скажімо, десь сталася катастрофа, і ви одразу ж повідомляєте про неї, щоб рятувальні групи…
— Робив і ці дурниці, але… — Михайло приречено махнув рукою, як птах з підбитим крилом. — Давно… Тепер я вгамувався. До того ж усім не допоможеш…
— Хтозна… — почав Івонін. Щось у ньому ніби згасло. Інтерес до розмови. “Що це я? — подумав він, вслухаючись у гортанний голос нового знайомого. — Повірив? Звичайно, в ньому є щось, що заслуговує на довір’я… І водночас відштовхує. Поблажливі інтонації?! Зверхність в очах? А може, так воно й є — зверхність мудрості? Скільки ж йому років, якщо він пам’ятає загибель Атлантиди?! Одначе це він перегнув, не може такого бути! Все ж він, очевидно, шарлатан, захопився, сподіваючись на мою неосвіченість… аби щось попросити…”
— От і ви, як усі, — з гіркою посмішкою обірвав себе Михайло. — Шарлатан… Олівер Лодж назвав мене камертоном подій. І років мені рівно двадцять три тисячі сто сім.
“Пророк! — гмикнув про себе Івонін. — Михайло-пророк… Камертон подій… І я розумник — вуха розпустив, лопух! Цікаво, звідки він утік?”
Івонін остаточно повірив у свою гіпотезу про втікача з лікарні, хоча його неприємно вразило вміння дивака відгадувати думки. Він з показним жалем подивився на годинник, зітхнув:
— Пробачте, мені вже час іти. Цікаво було познайомитись. Так я нічим не можу вам допомогти?
— Ви вже допомогли, — пробурмотів Михайло, обличчя якого почало сіпатись. — Дякую…
І все стихло, лишилося тільки шелестіння осіннього дощу, що вдягнув асфальт тротуару в блискучу від світла ліхтарів плівку. Івонін якусь хвилину Дотоптався на місці, навіщось глянув за поручень, під міст, лайнувся в душі й побрів на світлу заграву ліхтарів уздовж набережної, яка обіцяла йому тепло й відпочинок. Його раптом почало тіпати, як і дивного співрозмовника на мосту; і, ніби відлуння жахливого колодязя, в голові засіла скалка болю. “Захворів! — з подивом подумав він. — Застудився й захворів, от і все. Звідси й сьогоднішня моя “зустріч”… Маячня якась! Мама казала, що я завжди був надто вразливим, ось і нафантазував…”
Ніч минула погано. Біль не відпускав, пульсуючий, колючий біль… Івонін знову й знову згадував незнайомця на мосту, знову й знову аналізував його слова, поведінку, і раптом страшний здогад обпік йому мозок — він не просто застудився, він заразився від Михайла.