— Є ж певні ліки, — зауважив Катрич.
— Натяк на них. Наосліп намагаються пом’якшити кліматичні впливи на хронічно хворих. Що ж казати про знервованих здорових? Злива, дощ чи сніг, перепади атмосферного тиску — і “нове” обличчя ниє кожним рубцем.
— Покидьки, — пробурмотів Катрич.
— О, тепер гидуєте ви. Мій спосіб — благородніший. Ніяких рубців, без протоколів операцій, патякаючих асистентів та слабких на язик медичних сестер. Скажете, не мав права легковажити? Переносити експеримент на людей? Якщо не пошкодував тварин, то що мені люди? Перші ж спроби окрилили. Стовідсотковий успіх!
— Його належно б оцінила прокуратура…
— Яким чином? Був обережним. Клініка — в закутку зоосаду, контрагенти менше всього зацікавлені в рекламі. Відсутність сторонніх свідків.
— Коли все йде так добре, навіщо вам я?
— Вся біда в тому, що я вдруге помилився. Таємниця розкрилася найнесподіванішим чином. Вибовтав усе один з “ощасливлених”. І кому? Військовим злочинцям, людям, на руках яких кров сотень людей.
— Ви маєте на увазі фашистів?
Крафт ствердно хитнув головою:
— Вони знайшли мене. Виходу не було. Пригрозили розкрити мою таємницю перед законом. Запропонували вдесятеро більше, ніж одержував.
— А совість?
— Облиште мораль. Йшлося про існування. Проби пройшли успішно. Рідна мати не впізнала б.
У грудях Степана наростав гнів:
— Заради нікчемного золота й сатанинської пихи ви рятували людожерів, вбивць, катів! Немає на вас кари!
Крафт зіщулився, знітився. Де й поділася самовпевненість.
— Кара настала, — нарешті прошепотів він. — За все одразу: за шалені гроші, байдужість та легковажність, нехтування наукою й законами.
— За зраду пам’яті загиблих, — вставив Катрич.
Макс не чув і не помічав його. Втупивши очі в землю, продовжував:
— Мені здавалося, що процес перетворень повільний. Вони ж поспішали й підганяли мене. Дуже швидко з’ясувалося: зміни в людей відбуваються активніше, ніж у тварин. Причому у тому ж самому зворотному напрямку. Через сім—вісім місяців клієнти набули мавпоподібних, нелюдських ознак. Тепер доводиться розплачуватися. За плечима в них — могутня організація з необмеженими коштами та підпільним впливом. Ще не позбавили мене фінансової підтримки, та поставили умову: потерпілим будь-що треба повернути природну зовнішність.
— Ну, то повертайте! Маскуйте недолюдків, яких сама доля затаврувала!
— Як? Не вмію. До речі, ви теж у їхніх руках. Ви знайомі з Йозефом-Маріею Панком? Він справді адвокат. Тільки не мій — неофашистський. І нашу зустріч влаштували неофашисти. Вони стежать, щоб жодна муха не вислизнула звідси.
— Допустимо. Мої товариші знають, де я. Викрасти мене важко. Оплутати неможливо. Залякати? Марні спроби. Мене шукатимуть.
— Це передбачено. Вам звідси не вийти.
— Досить погроз! — урвав господаря Катрич. — Що вам від мене треба?
— О, бачу, діловий підхід. Не гнівайтесь на мене: ми зв’язані однією мотузкою. Від вас не вимагають зради. Трохи допоможете мені. Ваші біоконтактні ліки при деякій модифікації стануть гальмом, а як поталанить, то й повернуть процес…
— Загнали вбивць у звірину подобу, а тепер вимагаєте від мене, аби їм людську повернув?
— Хіба самі? Разом зі мною. Помічників не бракуватиме. Зрештою, ви самі сказали: обов’язок лікаря допомагати хворим.
— А коли не дам згоди?
— Тоді ви надто багато знаєте, щоб жити.
— Так от: не згоден. І робіть зі мною, що хочете.
— Не кваптеся! — перепинив Крафт. — Не все сказав. Повинні знати: загинете не як патріот, як зрадник Вітчизни. “Вільна” преса оформить версію належним чином.