А він якось заспокоєно подумав про ранок: їхати, мчати, когось обганяти, у когось плентатись у хвості — йому простіше: потужність двигуна, броня, та й взагалі, інший клас машини, а Зоряна така тендітна, незвичайна, кожен звертає на неї увагу і підсвідомо хоче під’їхати ближче і бодай па коротку мить доторкнутися до неї, аби пересвідчитися, що вона теж матеріальна, що вона не міраж.
Вогні нічного міста.
Приглушені голоси ночі.
“Ультрамарин вечірньої пори… Тобі все одно треба повертатись… Я завтра зроблю все, аби провезти її трасою бодай кілька кілометрів. Провезти і захистити, щоб на її тілі не було нових подряпин…” — подумав Мазор.
А коли зійшло сонце, Микола з Магдою вийшли з будинку разом. Обоє усміхнені. Золоте Магдине волосся куйовдить вітер. Мазор уже заготував слова, аби переконливо пояснити Миколі, що він не вільний їхати будь-якою трасою, що поїде новою магістраллю… Але Мазор не встиг нічого сказати, бо Магда сіла в кабіну і гукнула трохи бентежно через прочинене віконце:
— Я тебе проведу, Миколо! Чуєш?!
Вони проїхали через віадук на площі. Влилися в магістральне річище.
Мазор не згледівся, коли вони із Зоряною вийшли у паралельні ряди й поїхали борт до борту.
І раптом довелося різко загальмувати.
Мазор зі страхом спостерігав, як на оранжевому борту Зоряни лишилася глибока подряпина, але Зоряна тихо промовила: “Який ти красивий і сильний! Як мені приємно їхати поруч з тобою!”
Володимир Казаневський
ПОГОНЯ ЗА СТРАХОМ
Я прокинувся опівночі. В кімнаті було темно й тихо, а знадвору чулися шум дощу й завивання вітру. Рипіли віконниці, краплі тарабанили в шибки, і я був один у цьому великому порожньому будинку.
Чомусь мені стало страшно. Хоч, здавалося, чого боятися дорослій людині, яка давно знає, що домовиків на світі нема і то лише ввижається, ніби хтось таємничий заглядає у вікно…
Зненацька в небі спалахнула блискавка, розкотисто загуркотів грім. Од сильного вітру з грюкотом розчахнулося вікно, й гроза увірвалася в кімнату. Фіранки напнулися, як вітрила, а папери злякано спурхнули зі столу.
Раптом щось упало й покотилося по підлозі. Жах пронизав мене крижаною голкою, і в що мить мозок осяяла думка. Це був саме той — єдино можливий — розв’язок задачі, над якою ми з Олегом билися другий рік.
Я схопився з ліжка, застрибав від радості і лише після цього зачинив вікно. Предмет, так доречно посланий мені долею, виявився невеличким зеленим яблуком, — вітер зірвав його з дерева й шпурнув у кімнату.
Наступного дня ми з Олегом зробили ретельні розрахунки й остаточно переконалися в правильності знайденого мною рішення.
Минуло кілька років. Одного разу я неквапливо йшов вулицею, глибоко замислившись. Робота над дисертацією наближалася до кінця, але не вистачало важливої, глобальної думки, що стала б підсумком багаторічних досліджень. Не було тої стрункості й закінченості, завдяки якій безформна купа каміння перетворюється у прекрасний витвір архітектури. Я почав уже побоюватися, що не зможу завершити свою працю…
Різко заскрипіли гальма — оглянувся. Прямо на мене мчав сірий автомобіль. Однак замість болю відчув дивну полегкість. Коли піднявся з допомогою перехожих, зрозумів причину несподіваної радості: падаючи, я вловив нарешті ту важливу, глобальну думку!
Уже дома ввечері згадав оту ніч у порожньому будинку й те щасливе потрясіння, яке допомогло мені тоді розв’язати складну задачу. Зіставивши й проаналізувавши обидва факти, розповів усе Олегові.
Він довго мовчав, пораючись коло апаратури, а потім запитав:
— Ти хочеш сказати, що страх допомагає тобі просувати вперед науку?
— Не зовсім, але… щось на зразок цього…
Олег знову зайнявся апаратурою. Я терпляче чекав його відповіді.
— Так от, — нарешті озвався він. — Є в мене знайомий психолог — Іван Єршов. Працює в Новосибірську. Він якраз спеціалізується на психічних станах, викликаних страхом. Поїдь-но до нього, сподіваюсь, він переконає тебе, що ти став останнім часом надто помисливий. А тепер іди, не заважай працювати.
За тиждень я летів у Новосибірськ. Почувався неспокійно: може, й справа того не варта, щоб людей турбувати, самому від роботи відриватися, та ще й забиватися за тисячі кілометрів від домівки. Мабуть, я просто все це вигадав. Але десь у глибині душі все-таки на щось надіявся. Сам не знаю на що…