Час минав — дорослішали. І все частіше замислювалися над тим, що чекає на нас попереду. Він уже добре знав, що стане радіотехніком. Я ж не мав такої певності, бо мені хотілося стати то художником, то вчителем, то дитячим лікарем. Цим ваганням поклав край приїзд мого двоюрідного брата, котрий працював у Головному Космічному Управлінні.
Я добре запам’ятав той день, коли ми, ніяковіючи, запросили гостя до себе в мансарду, і він на диво легко погодився.
Увечері брат прийшов до нас у своїй розкішній формі, й дитячі мрії та плани одразу зблякли під враженням його розповідей…
Уранці, коли в каміні ледь жевріли останні вуглини, ми під диктовку брата написали заяви до Школи космічних пілотів, і він, погостювавши два дні, таємно повіз їх із собою. А через кілька місяців на пошту в містечко прийшли два листи в яскраво-блакитних конвертах із штемпелем Головного Космічного Управління. У листах брат сповіщав, що все владналося, треба чекати лише виклику.
Того ж дня ми розповіли про все вдома.
На той час у мене був тільки батько, котрий не протестував проти мого вибору, спитавши лише:
— А як же твої картини?
У неповних сімнадцять років я вже брав участь у кількох художніх виставках, і, природно, батько був певен, що я збираюся стати художником. Та я промовчав, і вже ніколи не поверталися в розмовах до моїх картин. Думаючи інколи, чому я справді не зайнявся малярством, поміж багатьох причин я бачу одну — все давалося мені занадто легко, тому, мабуть, я не ставився до своїх здібностей серйозно.
Його ж батьки запротестували, і він пішов з дому, проживши два дні напередодні від’їзду в нашому будиночку.
Після випуску з Школи ми з ним одразу ж були прийняті в Комітет по розвідці руд і металів і майже два роки літали на славетному “Ельдорадо”, яким командував тоді Дік Трайвер, знаменитий Великий Дік, котрий відкрив золото на Токмаці. Наша робота добре оплачувалася, й ми любили її. Чого ж іще.
У ті роки, повертаючись із польотів, ми були об’єктом заздрості багатьох. Та яке нам було до них діло. У нас склалося своє вузьке коло. Коло людей, що постійно ходять по лезу ножа. Хоча по-справжньому ми й не розуміли цього тоді. Ми були молоді, перед нами було нескінченне свято життя, в якому здійснювалися будь-які наші забаганки, бо ми могли заплатити за все. Й дурненькі, ми думали тоді, що увесь світ належить нам. За місяць-два короткого перепочинку між рейсами ми без жалю процвиндрювали сотні тисяч. На ті гроші, що я витрачав за день, колись наша сім’я жила півроку. Ми нічого не заощаджували — адже попереду було ще так багато рейсів. Чи любили ми гроші? Мабуть. Хоча й з презирством ставилися до них, звикнувши там, у космосі, жбурляти золоті брили до вантажних відсіків “Ельдорадо”, мов каміння на воза.
Та вже тоді ми розуміли, що будь-хто, навіть ми, без того золота ніщо.
Відлітавши на “Ельдорадо” перший іспитовий строк третіми помічниками, ми разом із ним перейшли на “Діану” — другими. І це в двадцять три роки! Таке можливе було лише завдяки піклуванню брата, який десь там, угорі, “натискав” якісь важелі, й доля пригортала та голубила нас.
“Діана” — одного класу з “Ельдорадо”, до того ж, пізнішої серії, тож єдиною перевагою, яку мав перед нею старий “Ельдорадо”, була слава останнього, спричинена у свою чергу славою його легендарного командира.
Ми ще не знали тоді, що доля вже зраджує нас.
У першому ж нашому рейсі “Діана” зазнала аварії і, втративши п’ятнадцять чоловік екіпажу, ледь повернулася на базу. Уперше ми вертали не просто без золота, загинула більш як половина екіпажу. Це були надійні й відчайдушні хлопці, котрі, як і ми, пішли б один за одного у вогонь і воду. Уперше стикнувшись віч-на-віч зі смертю, ми зрозуміли, що життя — то занадто висока ціна за шматок блискучого металу. Уперше ми зрозуміли тоді, що воно, те життя, було зовсім не таким, яким видавалося. І раптом захотілося тиші та спокою, такого повного й великого, який ми відчували багато-багато років тому, сидячи у напівтемній мансарді біля каміна й підкладаючи в багаття ще холодне, тільки з морозу гілля…
Дуже помітною, мов на долоні, була в маленькому містечку дріб’язковість, скупість, нікчемність.
Єдиним, що лишилося для нас незмінним у цьому світі нашого дитинства, була мансарда. Так само затишно й спокійно почувалося біля каміна, такими ж новими були для мене стоси пожовклих часописів, що припадали пилом у кутку.
Якось непомітно минула осінь. Дрібний сірий сніг кожного ранку притрушував бруківку. Річка ще не вкрилася льодом, і тиха вода в ній була чорною та холодною.