У грудні надійшли виклики в Комітет, і ми того ж дня виїхали, усвідомлюючи, що чарівної казки нашого дитинства вже не існує.
Усі гроші я залишив батькові. Від’їжджаючи, я раптом відчув, який він самотній у цьому містечку, у цьому світі, де нікого, крім мене, у нього вже немає. І вперше мені стало шкода його, захотілося обняти, та я чомусь стримав себе, не відаючи, що це наша остання зустріч, що за кілька місяців він помре…
Великий світ, куди ми повернулися, зустрів нас незмінним: галасливим та веселим. Він пропонував усе, що завгодно, вимагаючи тільки одного — грошей.
А грошей у нас уперше в житті не було.
В Комітеті ми взяли аванс у рахунок наступного рейсу, і більшу частину його я відіслав старому.
“Діану” відремонтували, вже тривали останні перевірки, і кожний з членів екіпажу займався своїм “господарством”. Часу було обмаль, тож уперше за кілька місяців з’явилася рятівна можливість пірнути з головою в роботу, ні про що інше не думати.
Налагодження електроніки затягнулося, і стартували ми лише в першій половині березня, коли починалася весна.
Ми з ним знову летіли другими помічниками, і знову, як завжди в таких рейсах, після виходу у Великий Космос, було вдосталь вільного часу, а відтак можливості думати про щось інше, крім роботи.
Той політ також склався невдало, і хоча цього разу ніхто не загинув, нас покинула віра в свою зорю, у те, що весь світ обертається навколо нас.
Золото, яке колись саме, здавалося, пливло в руки, тепер чомусь вислизало.
“Ельдорадо”, що стартував раніше, також повернувся порожнім, і Дік Трайвер перестав виходити на люди.
Ціни на жовтий метал одразу ж підскочили й зростали день у день. Останні шпальти газет, що друкували судову хроніку, вже не вміщали всього, тому наводили тільки побіжний огляд найгучніших процесів, пов’язаних з банкротствами.
Надійшла звістка про смерть батька. Одержаного за невдалий політ ледь вистачило, щоб розрахуватися за попередній аванс. Мені вперше довелося позичити гроші, щоб поїхати на похорон.
Приїхавши, я довідався, що банк, вкладником якого був батько, збанкротував другого дня після офіційного оголошення, що “Ельдорадо” й “Діана” повернулися з порожніми вантажними відсіками. Старий залишився без копійки, бо не тримав готівки, та знову чомусь не сповістив мене про свою скруту. На що він мав надію, вже ніколи не дізнатися. Спочатку сяк-так перебивався позичками, що було зовсім не в його правилах, потім дещо продав, потім його перестали бачити, а про те, що він живий, здогадувалися по освітлених увечері вікнах. Якось вікна були темними три доби, і сусіди, виламавши двері, знайшли його в ліжку вмираючим. Врятувати його вже було неможливо.
Я не міг збагнути, як у наш час, серед людей, можна було вмерти з голоду.
Усі позичені гроші пішли на похорон та надгробок, і я донині певен, що кращого й дорожчого ніколи не буде на нашому міському кладовищі. Наче це мало значення для мого старого, котрий помер голодною смертю.
Залагодивши всі справи, продавши за безцінь будинок, я повернувся й розшукав у Комітеті його. Я знав, що він нікуди не виїздив. Ми довго розмовляли тоді, і я запропонував піти на вантажні рейси.
Звичайно, було набагато престижніше залишатися безробітним пілотом Комітету, аніж човгати Малим Космосом, працюючи у Відділі вантажних перевезень, куди переважно потрапляли ті, кого списали з Великого та Середнього Космосу й у кого вже не було надії на щось краще. Серед пілотів Відділ перевезень вважався останньою межею.
О тій порі він уже був одружений із дівчиною, яка колись училася з нами у старій школі нашого містечка, там, біля озер, і вони очікували на дитину. Я знав, що довго без грошей він не протягне, і сподівався, що йому все ж доведеться пристати на мою пропозицію. Я хотів працювати з ним — дуже вже забагато нас поєднувало.
І раптом блудливе щастя помануло нас. Ми запрошені на “Ельдорадо”, на який Комітет робив відчайдушну ставку. Безсумнівно, то були клопоти мого брата.
Та знову нам не щастило. Доля, мабуть, вирішила остаточно запевнити нас, що навіть “Ельдорадо” не спроможний допомогти.
Ми стартували дощового ранку без гучних проводів і напутніх слів, розуміючи, що на карту поставлено все.
На кораблі, на якому колись ми починали, усе було знайомим. Все — крім капітана. Звичайно, про нього ми також чули, та це був не Великий Дік.
Дік Трайвер уперше за двадцять років звільнив свою каюту на кораблі. Подейкували, що він оселився з родиною на західному узбережжі, відмежувався від усього світу триметровою кам’яною стіною, помінявши важелі управління зорельотом на граблі та лопату. Але ніхто з нас, хто знав капітана, не хотів вірити, що Дік Трайвер, Великий Дік, перед яким багато хто з пілотів поштиво зняв би капелюха, почав длубатися в угноєній землі. Адже це просто не узгоджувалося з тією величезною кількістю Блакитних та Діамантових зірок, які облягали його парадний мундир в ті рідкісні години, коли він одягав його.