— Ми ще повоюємо! Вони нам потанцюють! — грізно підніс він грубезного кулака. А тоді знову ж лагідно всміхнувся до винахідника.
Сергійко тихо писнув і заплющив очі.
— Чудово, сер, але… Як же солдати стрілятимуть? Руки ж зайняті крилами, — не вгавав із сумнівами Вольдемар.
— Про мене! Нащо ж їм стріляти? Ти що, геть нічого не тямиш?! — вищирився Вворр. — Хай собі вибухають у повітрі, де хто вподобає!
Оце так! Тепер Сергійко не мав жодних сумнівів, що Вворр — людожер, жалюгідний шахрай! Навчився дітей дурити! Ну, постривайте! Я вас навчу гарних манер!
— Вольдемар, а яким це побитом ви до нашої квартири потрапили? — запитав Сергійко: йому ж бо конче потрібно було з’ясувати, чи не за його провиною все це відбулося.
— А тобі й невтямки! — зрадів Вольдемар. — Ми ж тебе, горобчику, віддавна на оці маємо. А сьогодні ти сам усе зробив: маму обдурив, до школи не пішов, тільки з тебе й користі, що нам допоміг! — геть розперезався служник прийдешньої війни — чого б це він шанував брехуна?
Аж тут Сергійко нарешті зрозумів, що він накоїв. Ти ба — це ж через нього всьому світові загрожує страшна небезпека. А це вже не жарти! Ображатися нема коли, треба світ рятувати… Ех, де раз, там і два: обдурив маму, обдурю й цих, начуватимуться.
— А знаєте! — аж підскочив він із фотелю й притьмом до столу. — Можна так само, але значно краще! Їй-пра, точно вам кажу! А як того додати, то й узагалі… — вигукнув хлопчина, тицяючи пальцем у свій малюнок.
— Ти що, не ладен ручку взяти й написати все, якщо вже говорити по-людському не вмієш? — обурився Вольдемар.
А Сергійкові саме цього й бракувало! Він ухопив татову авторучку, глянув, чи є там чорнило? Є! Ура! І на строкатій, наче казковий птах, схемі людинольота розпливлася чорнісінька пляма.
Зловісна тишина вовняними пальцями заткала всім вуха. Жодного звуку не було чутно, наче на вулиці вимерли геть всі вантажовози й птахи.
Вольдемарові наче заціпило — не сподівався від Сергійка такого.
— Ох-ох-ох, — похнюпився стариган Вворр і докірливо глянув на хлопчину.
А Сергійкові байдуже: адже справу зроблено! Хоча він чудово розумів, що медяників йому за це не вділять.
“Так їм і треба! Нехай тепер роблять що заманеться! Авжеж, не ревітиму!”
Щойно Вольдемар оговтався, як узяв аркуша і заходився розглядати, чи можна чимось зарадити.
— Ну що там?! — аж совався разом із затісним фотелем Вворр.
— Ет, дурниці! Виведу, — недбало змахнув рукою Вольдемар.
А насправді він страшенно нервував. Стариган Вворр ладен був подарувати все — тільки не похибки в роботі. Бос не розводитиме церемоній із агентом-невдахою!
Сергійко одразу ж спостеріг, що Вольдемарові непереливки. І вирішив додати жару.
— Не вірте йому, — довірливо мовив він до Вворра. — Це таке чорнило, що його й зубами годі відгризти! Татова гордість — сам його винайшов. Закладаюся на вашу мідяну голову — ні за що не виведе!
Стариган Вворр невдоволено скривився й промовчав, бо що ж мав казати: серце йому на такій роботі ні до чого, а от голова ще й як може придатися.
Вольдемар полохливо закрив собою хлопчину, щоб поменше розпатякував, а сам крадькома показав Сергійкові кулака: мовляв, я тобі покажу, як боса дрібницями морочити!
— Які будуть вказівки, сер? — запобігливо запитав він.
Стариган Вворр невдоволено глипнув на свого колишнього найкращого шпигуна — не дав ради якомусь хлопчиськові! Такі телепні Вворрові ні до чого, і вже таке збирався сказати, та тут у країні, яка відмежувалася від усіх величезним океаном, сталося диво. Хоча права партія якимось робом і домовилася з лівою, а та, в свою чергу, дійшла згоди з лівою напівкраїною саме в той час, як усі напівкрайні напівпартії дослухалися до центральних підпартій, уряд був змушений прислухатися до голосу народу. Щоправда, спробували піддобритися, та ба! — не до шмиги їм стало, бо геть усі вулиці завирували від колон робітників, що їх годі було спинити кийками й газом.
— Ми прагнемо миру! Нам потрібні робота й щастя! — ось що казав народ, проходячи демонстрацією протесту повз палаци, що в них сховалися члени уряду. А тоді колони повернули і рушили просто на палац.
— Геть війну! — лунало зусібіч.
Отим заокеанським магнатам аж жижки затрусилися. Що ж його робити?! Як рятуватися? Як діяти?
Містер Вворр злякано обернувся. Двері за його спиною прочинилися, а що вислизнути з замалого для нього фотелю він не зміг, то кілька кремезних робочих парубків викинули його геть разом із кріслом.
Зблідлий Вольдемар аж рота роззявив од розпачу.
— Куди ж мені тепер? — прошепотів служник прийдешнього, бо годі вже було сподіватися від коханого боса вказівок, напучувань чи бодай слова прощання. Отож він підвівся і, наче причинний, попрямував до виходу.
— Стій! Руки вгору! — грізно вигукнув Сергійко. І треба ж! Вольдемар слухняно підніс руки і позадкував. Сергійко навіть відсунутися мусив, щоб той об нього не перечепився. Вольдемар стояв до Сергійка спиною й лунко виляскував щелепами. Дивний тип, нівроку! Та що з ним далі робити?
Аж тут усе владналося: де не взялася Топа. Нюх вона мала відмінний, враз зрозуміла, з ким має справу, а відтак загарчала на Вольдемара в такий спосіб, що той аж затріпотів, наче риба на гачку.
— Гарний песик, — спробував він підлеститися до Топи. — А що це за порода?
Краще б йому помовчати! Топа була дуже добра, до того ж породиста: це кожному відразу в очі впадало, дарма що піхто досі не міг визначити, як саме називається її порода. Отже, Топі так дошкулила Вольдемарова неґречна цікавість, що, якою б вона шляхетно вихованою не була, а тут витримки забракло, і вона так обурено сказала “ГАВ!!!”, що Вольдемарові остання надія на порятунок згасла.
Він рвучко вихопив із кишені барвистий флакон, скочив на стіл і розпачливим голосом вигукнув:
— Назвіть мене Вовою!
І був уже підніс руку, та згадав:
— Піджак тобі дарую, бережи його…
Та й оббризкав себе рідиною з голови до п’ят.
Сергійко з Топою аж очі вибалушили: навіщо він це робить?
— Нічого тобі не зарадить! — сказав суворий Сергійко. Та Вольдемар вже опанував себе, влігся на стіл, тільки ноги й руки йому тіпалися, ніби трясця вхопила.
Зовсім несподівано кімнату сповнили пахощі манної каші й гарячого молока. Топа запитально крутнула носом — чи не час підобідати? Сергійко й собі здивувався й побіг на кухню перевірити, хто це там господарює.
На кухні було чисто й порожньо. На плиті нудьгував чайник, що кохався в теплій компанії, а тим часом студенів від самотності. Чуйна Топа запропонувала Сергійкові не йти з кухні, не поївши.
— А шпигун?! — нагадав їй Сергійко. — Ану як утече?
Та Вольдемар не втік.
На письмовому столі, посеред модного шпигунського одягу, лежало симпатичне рожевеньке немовля. Цієї хвилини воно мовчало, бо не до розмов було: робило ж бо справу — пускало під себе калюжу. А щойно впоралося з цим, заволало па всю силу, щоб усі знали, що мокре йому не до вподоби.
З Сергійка й Топи можна було в той момент зліпити непогану скульптурну групу “Подив” для міського парку.
Першою оговталася Топа. Вона обнюхала немовля, лизнула, і те враз заспокоїлося. Топу любили всі дітлахи в будинку, та й було за що, вона цього заслужила.
— Чи знаєш, — мовила Топа, — намалюємо мене іншим разом! А зараз я не маю часу, треба Вовочку доглянути… Я його залюбки всиновлю.
— Отакої! — обурився Сергійко. — Це я його залюбки всиновлю! Вовочка мій! Мені давно кортіло мати братика. Не руш… чуєш! А піджак він кому заповів — тобі, чи що?!
Насправді ж доля піджака Сергійка анітрохи не обходила, просто слушних аргументів забракло. Дивна річ: якщо здоровенний Вольдемар нікому не був потрібний, то через м’якенького, немов курочка, Вовочку друзі мало не побилися. Добре, що саме тут мама нагодилася з роботи. Поки Сергійко розповідав, а Топа ревниво слідкувала, щоб усе було вірно, мама вправно запеленала лагідного Вовочку, а той умостився їй на руках, наче в себе вдома.