Сергій слухав неуважно. Йому захотілося підійти до відчиненого вікна й помовчати. Зараз, коли над столом м’яко горіло світло, а на вулиці вщухав міський гамір і від кущів, трави, дерев пахло молодим листям, він відчував справжню насолоду. Це був його другий вечір. Магістраллю пливли вогні. Червоні, жовті, зелені. Над теплою Землею тремтіли зорі.
Він ще не до кінця розумів професора. З більшим задоволенням він поговорив би з ним про квіти і яблуні, про старий дім, в якому він жив хлопчиком, про кіно, книжки, рибалку, та кожного разу Копнін делікатно переводив розмову на тему, яка цікавила його. За його словами, нуклони і електрони, оці цеглини, з яких збудована речовина, можуть розташуватися так, що їхня комбінація буде стійкою, здатною протистояти вогняному ураганові зірки. І, колись виникнувши, вона не зникає, не розчиняється у вогні, тому що сама схожа на вихор, на гарячий смерч. Такий вихор з’являється цілком випадково, імовірність його народження зовсім мала. Але ж зірки існують міліарди років, їхня маса… Чи варто про це нагадувати Сергієві? Цифри говорять про те, що такі стійкі вихори не фікція. У потоці радіації знаходять вони енергію, нові сили.
Дивну гіпотезу розвивав професор Копнін. Із відомого факту про матеріальну основу думки він робив далекоглядні висновки. Рухливі іони, електричні потенціали, біоструми — ось із чим пов’язана думка. Але і рій елементарних часток з його незмірно вищою енергетикою, із структурою, чітко сформованою гігантськими силами з блискавичними нейтрино, на думку Копніна, був не менш придатним середовищем для думки.
Копнін подав Сергієві конверт. Той питально подивився на нього.
— Там знімки, познайомтеся.
Сергій дістав два фото — велике й менше. На великому фотознімку пічне небо, у правому верхньому куті — слабенька світла цятка. На другому — цятка набагато більша.
— Випадкові знімки, — сказав Копнін. — Вони зроблені приблизно за п’ять годин до вашого повернення.
— Вихор, про який ви говорите? Чи не думаєте ви, що обійшлося без ракети?
— Для мене це майже очевидно.
— Але ж кисень… І все останнє…
— Дрібниці! З одного літра нуклонів можна утворити стільки кисню, що вистачить на все людство.
— Звичайно, тільки треба розташувати їх у певному порядку.
— Очевидно, це їм вдається.
— Живі вихори? На зірках? Які переносять космонавта на Землю? Але ж для цього їм, здається, потрібно вміти вгадувати думки, а це не так уже й просто — аналізувати біоструми мозку. Невже не вірите?
— Я вірю фактам, — сухо сказав Копнін.
— Але коли навіть було щось подібне, то чому я нічого не пам’ятаю? Нічогісінько!
— Це вже справа техніки. Навіювання, гіпноз, не знаю, що вам до вподоби. Так потрібно, розумієте? Чому? Ну, хоча б для того, аби не травмувати психіку. Ви летіли в ракеті. Але це лише ілюзія. Ракети не було. Це точно встановлено… Що? І вас, і ракету? Це набагато складніше — перенести ракету. Врешті, з чисто економічних міркувань.
Сергій хотів був заперечити. Все у ньому чинило опір почутому.
— Гаразд, — сказав вій, — нехай вони настільки проникливі. Допускаючи це, ми відразу наштовхуємося на суперечність. Я ж хотів не просто повернутися. Я хотів побачити сина… Я бачив його, коли йому виповнилось два роки. Розумієте? Дружина, гадаю, не розповіла йому про батька… А як ви так швидко дізналися про моє повернення? Ракета не приземлювалась. Мене вважали загиблим. Чи не так? Та й пам’ятає мене тут, мабуть, одна Елька. Дівчам була, коли я відлітав, а впізнала.
— Про вас ми дізналися від її чоловіка. Він чув від неї про вас і хотів допомогти — врятувати вас від звичних формальностей. Повернувся він того ж дня, ранком, приїхав у порт оформити свої справи, а також і ваші, щоб зайвий раз вас не турбувати… Він ваш син, я і не знав, що у вас є спи… Тепер ви його розшукаєте самі… Добров, Володимир Добров… До речі, він сам повернувся завчасно — вийшов з ладу основний реактор. І без будь-яких видимих причин. Два незвичайних приземлення одночасно — випадок у нашій практиці винятковий… Ви хочете про щось запитати?
— Так… Цей Добров — він давно літає?
— Ні. Повернувся з першого польоту. Хороший хлопець. Матір поховав років десять тому, батька зовсім не пам’ятає…
Сергій повернувся спиною до здивованого професора і розстебнув комір сорочки, начеб хтось його душив.
— То ви говорите — його звати Володимир Добров?
Знову і знову зринали у пам’яті його жінка з дитиною на руках, сміх, плач, посмішки, сльози давніх днів. Ось вона, Олена Доброва, його дружина, — варто тільки дати волю спогадам, і вона знову як жива. Ось її руки, зовсім близько, зараз вона підведе очі…
Аж надто пізно він повернувся…
Він сподівався, що забув її, і, щоб надійніше забути, відлітав. Та підсвідомо він іноді відчував легкий, майже непомітний біль у грудях. І тоді він ніби знову бродив по пояс у траві. І десь поруч був знайомий голос. Жовтава лямівка вечірніх хмар. Тіні від кущів на вологій землі.
Затуливши долонями обличчя, Сергій знову згадував давні подробиці, боячись повірити, боячись помилитися. Повернення. Хлопчаки на вулиці. Елька, Волін. Розмова з професором. Володимир Добров. У нього прізвище материне. Дивний збіг обставин. Випадковість? Ні, виключено. Адже вони повернулися одночасно. Копнін має рацію.
Стиснувши голову руками, Сергій спробував дати лад своїм думкам. І не міг. Він думав про сина. Йому й на думку не спало б… Хоча він і схожий па свою матір.
А тепер у нього й онуки є. Неймовірно! Йому раптом захотілося цієї ж миті побачити їх, та па вулиці була вже ніч. Він став пригадувати їхні обличчя. Риси були знайомі, близькі і все ж вислизали, губилися, танули, а погляд зустрічав у темряві за вікном лише світлячки ліхтарів, від яких соталося вологе проміння.
Олекса Палійчук
НЕСИМПАТИЧНА ПЛАНЕТА
Їм залишилось обстежити останню планету цієї системи. І невелика “Горлиця”, відділившись од матірної ракети, легко пурхнула на залиту ранковим сонцем піщану рівнину. На своїх коротких крилах вона принесла чотирьох членів екіпажу й три щільно завантажених багажних відсіки.
— Гарний день, — сказав ще в ракеті біолог Буряк, — та кисню нам тут не вистачатиме.
— Що ж, доведеться взяти легкі скафандри, — тільки й зауважив командир групи Забара. Більше говорити не було потреби: кожний чітко знав свої обов’язки, як і суворі правила експедиційного режиму.
І, хоч першого дня працювали порівняно недалеко від корабля, роботи вистачило всім. Найбільше, однак, діставалося Бурякові. Намагаючись заощадити пальне авіакатера, він одразу розчохлив одну зі своїх валіз та склав собі “хруща”. Осідлавши цього невеличкого літального апарата, він тепер без зайвого клопоту заглядав у глибокі провалля та на вершечки стрімких скель. До того ж па ньому біолог легко переслідував будь-яку тварину чи птаха, знімаючи їх одночасно кіно- і рентгенокамерою.
За цим заняттям і минув для Буряка трудовий день. Він уже взявся заносити своє начиння в намет, коли почув радіоголос Клим’юка — той, виявляється, вирішив заїхати по дорозі до нього. Дізнавшись про це, біолог одразу поспішив закінчити роботу: він трохи здивує товариша, а заодно й похвалиться своїми трофеями. З цією метою Буряк акуратно розклав у наметі чотири кістяки різних тутешніх тварин. На незайманій планеті він знайшов їх просто долу — нахиляйся й бери. І були вони ідеально чисті. Тільки не вибілені сонцем та вітрами, а зовсім свіжі, наче навмисне приготовані для зоологічного музею… Та ось і Клим’юк.