— Унікальний адаптант! — збуджено вигукнув Клим’юк, марно хапнувшись за плече, де в нього часто висів фотоапарат.
Але Буряк мовчки узяв його за лікоть і відступив з ним ще на кілька кроків. Тоді враз дістав пістолета і, переборюючи огиду, полоснув вогнем по цьому брутальному череву.
— Сьогодні наука ним гидує, — немов виправдовуючись, нарешті сказав він і тут же подумав: “Як рідко ми користуємось вогнепальною зброєю! Не диво, що забуваємо про неї, коли прокидаються наші інстинкти”. Вголос же додав: — Страх яка несимпатична вона, ця… планета суперхамелеона.
— Авжеж, суперхамелеона, — ствердив Клим’юк. — А знаєш: ото і є їй найправильніша назва…
Вони вже сиділи в авіакатері, коли надійшов наказ зібрати все начиння і прибути до ракети. Експедиція покидала планету.
Віктор Маслов
ХОДИТИ — ЦЕ ТАК ЛЕГКО
“Де я?” — почув сам себе Моув і розплющив очі. Тієї ж миті на нього ринула неосяжна голуба лавина, і повіки враз стулилися. “Раз, два, три…” — пошепки лічив спресовані жахом останні удари серця, аж поки внутрішній голос не підказав: “Та це ж небо!”
Перше, що він побачив у незнайомому світі, — це обважнілі хмарини, які сприйняв був за падаючі валуни. Тепер вони легко пливли хтозна-куди. Що зосередженіше милувався завислою над ним рікою вічності, то істотніше проймався гіпнотичним навіюванням спокою, злагоди та умиротворення. “О голубо небо! У нас на Альфі Центавра воно якесь безколірне — майже всі промені спектра поглинає щільна атмосфера. Ось чому альфацентаврійці закохані в тебе. Легенди про голубе небо нам завезли нібито перші космічні поселенці, і з тих пір нікому немає спокою. Блакитними мазками вінчають свої малюнки діти, дорослим бачаться голубі сни… Оце ти і є справжнє?! Стривай-но, може, я марю?”
Моув спробував підвестися, але його відкинули назад цупкі лямки. Краєм ока він угледів, що прикутий до чудернацьких аеродинамічних носилок, зусібіч його обступає уквітчане різнотрав’я, а ген-ген звисають на золотистому павутинні пагорбки-піраміди, острівки лісу, розлогі лани… Усе то, видиме й невидиме, розколисував духмяний вітерець, лагідні нальоти його обвівали гаряче чоло, куйовдили волосся. А десь високо у піднебессі бентежно дзюркотів струмок-голосок… “Що за дивосвіт? Не наслухатися! ”
Відчуваючи в серці пісню, а в жилах — вогонь, він намагався звільнитися від нестерпних лямок. З превеликими зусиллями розняв нагрудні, ті, стягували ноги, розстебнулися швидше.
“Ох, і майну ж зараз світ за очі…” — вирвалося знічев’я. Але Моув застиг у сидячій позі: його зупинив якийсь зловісний гуркіт, що тряско накочувався повітрям. Невдовзі він затято періщив безневинну тишу ударами, що наростали й наростали. Здавалося, ось-ось гримне вибух. Ледь утримуючись за трясучі носилки, Моув мужньо чекав кінця: “Раз, два, три…”
Грізний привид нещастя, на диво, поминув його. Стоголосим вихором пронісся він зовсім близько, залишивши по собі деркий і задушливий запах гару. Коли ж Моув насмілився глянути в бік, звідки линула громовиця, то побачив полум’яний хвіст — він сфокусовувався у цяточку, поки не згас. В обрисах стрілоподібної машини, що так миттєво зникла, він встиг розпізнати колісного “метеора”.
“Це ж бо на такому я відправився з Центрального мегаполісу”, — перший проблиск свідомості наче ошпарив його, і він поволі почав підводитися. Звестися на ноги — означало збагнути себе і все, що сталося з ним. Та, ступивши у важких механізованих черевиках на землю, він мало не отетерів від напівлюдського, металевого голосу:
— Шановний добродію, наказую не рухатися. Вас катапультовано з рейсу за станом здоров’я. Незабаром прибуде “швидка повітряна допомога”.
— Хто ви? — пригнічено спитав Моув, опускаючись у своє дивне лігво.
— Я — електронний санітар. Власне, на моїх руках ви зараз.
— Даруйте, але піді мною звичайні носилки.
— То вам так здається. Залишилася лише форма і тільки, — мовив таємничий голос. — Будь ласка, приляжте. Подивіться вихідні біодані вашого організму, можливо, дещо зрозумієте…
Як тільки Моув слухняно ліг, перед ним з’явився чорний екран, схожий, на відкриту книгу. Світлове перо заходилося виписувати індекси температури, кров’яного тиску, дози радіації, потенціалу серця, коду ген… Далі висвічувалися показники, в яких він мало тямив. Тому миттю ковзнув очима до підсумкового — діагнозу хвороби. Навпроти ж цієї графи самотнів великий знак запитання. Діагноз був чомусь нез’ясованим. Тут же, на екрані, він побачив і своє серце, що конвульсивно збивалося з ритму, ніби йому загрожувала клінічна смерть.
— Що за чортовиння! — вирвалося несамохіть у Моува. І все ж недовіряти електронному санітарові у нього не було підстав: рік, день і навіть час народження той видав з точністю до десятої долі секунди. Зрештою, й сам почувався кепсько.
— На жаль, наша класична медицина, — озвався, мовби зненацька, ввімкнутий гучномовець, електронний санітар, — тут безпорадна. Ваша хвороба — це справжня сенсація! Аналізи — позитивні, а життєвий імпульс нікудишній. Неймовірно! Навряд чи зцілить вас й вища медична служба, яку викликали терміново.
— Дякую за відвертість, — ледве видавив з себе Моув, геть збитий з пантелику цим “медичним оглядом”.
Пронизливе аж до кісток несамовите ревіння двигунів, змішане з гуркотом коліс, зустрів цього разу стримано, без емоцій. Вже знав, що то за “диво”. Ось різко скубнуло за волосся, вилягла ниць трава і знялася непроглядна курява, а у вухах ще довго скреготіло й двигтіло після того, як промчався рейсовий “метеор”. Його свавільне нашестя ніби роздмухало вже пригасле бажання вирватися із загадкової пастки. Та лише один-єдиний погляд рвонувся відчайдушно у рятівну височінь. А тіло? Воно було якесь немічне, безкриле. Щоб не піддатися напливу жахливих, руйнівних думок, він зважився на останнє — психологічний шок. Досяг його одразу, як тільки уявив до разючих подробиць, що невгамовна зловісна траса, поблизу якої утримувалися носилки, проходить не осторонь, а… крізь нього. Тут його начебто кинуло в пекучий жар, а потім туго запеленало космічним холодом… Свідоме загострення ситуації подіяло благодійно: він позбувся приступу безсилля, а відтак — почав самозаглиблюватися. Десь з підвалин його пам’яті спливали події давноминулі і ще зовсім свіжі. Однак він добирав хронологічно лише ті, що мали безпосереднє відношення до його перебування на планеті Гіпеос. Йому доконче нетерпеливилося з’ясувати, що ж сталося з ним насправді.
…Зореліт “Фотон”, на якому прибув Моув, прийняли на космодромі Центрального мегаполісу. Адаптовувався лежачи. У такий спосіб, як пояснили гіпеносці, він мав призвичаїтися до майже абсолютної нерухомості. Дивно, однак цього вимагав новий статут міжзоряного відділу. Про ці зміни, ясна річ, Моув не міг знати, оскільки він знаходився вже на міжпланетній траєкторії.
Умова гіпеносців була категоричною: або звикати до їхнього стилю життя, тобто цілком довіритися самохідній техніці, здатній замінити не лише руки і ноги, а подекуди й функцію мозку, або ж повертатися назад, на Альфу Центавра. Примусова біологічна пасивність, безперечно, принижуватиме конституцію його організму, та Моув вирішив будь-що залишитися. Ще в дитинстві він повірив у романтичний міф про прапрапрадідів з Голубої планети і поклявся собі відшукати їх батьківщину. Досліджував не одну галактику, працював оператором в найбільш відомих архівних центрах Космосу і нарешті, на схилі літ, таки натрапив на сліди. Принаймні він був переконаний на всі сто відсотків, що його давні предки походять з квадрата Є-25 планети Гіпес. То чи мав він право спасувати? Його місія була святою.