— Одягніть мій плащ, — наважився Івонін. — І ходімо звідси, я вас проведу. Де ви живете?
— Не треба, — незнайомець відвів руку Івоніна і скривився. Очі його на хвильку знову стали скляними, і Івонін відчув миттєву роздратованість. “Псих якийсь! — подумав він, надягаючи промоклий плащ і витираючи обличчя долонею. — Або наркоман… А причепився із своєю благодійністю…”
— Так допомогти вам? — уже майже грубо спитав він, хоча тут-таки пом’якшив тон. — Далеко йти?
Незнайомця почало корчити, судома до невпізнання спотворила йому обличчя, воно стало страшним, як у епілептика.
— О чорт! — Івонін обхопив зсудомлене тіло і, не знаючи, що робити далі, безпорадно оглянувся. По мосту промчала “Волга”, але їх це помітила. Івонін відчув себе таким дурнем, що першою його думкою було плюнути й піти геть. Але в цей час незнайомець знову забурмотів:
— Ще хвиля… І ще сім тисяч. Іранське нагір’я… три міста повністю… Не тримайте мене… не тримайте, мені легше…
Івонін відпустив дивного хворого, і той знову понад силу випростався. Обличчя в нього було сіре, мов бетон.
— Ідіть, — видихнув він. — Я знаю, ви поспішаєте, Ігорю. Ідіть, я зараз оговтаюся.
Вираз обличчя в Івоніна, мабуть, був досить красномовний, бо незнайомець знов усміхнувся, хоча було помітно, що йому все ще боляче, що він дослухається до себе й чогось чекає, на щось сподівається.
— Звіть мене Михайлом, — сказав незнайомець. — Я не псих і не наркоман, і хвороба моя не входить до арсеналу виліковних. Жодна лікарня світу не здатна вилікувати того, на кому позначаються будь-які явища природи, чия нервова система здатна відчувати зародження циклону в Тихому океані і лісову пожежу в африканській савані, спалах на сонці і падіння вулканічної бомби… на жаль, не тільки вулканічної…
Страдницька гримаса перекосила губи Михайла, він з помітним зусиллям подолав новий напад.
Що він відчув тепер? Яку подію?
— Зсув, — зараз же відповів чоловік. — Зсув у Джайлауській ущелині. Ви не вірите, я бачу, нічого, я не ображаюсь. У сучасну епоху мені ніхто не вірить. А я реагую на все, що відбувається в світі, просто великі явища природи, які супроводяться великою кількістю жертв, заступають основне тло подій. Іноді буває так боляче, що непритомнію.
— Але це ж… це жахливо! — вигукнув Івонін. — Неймовірно і жахливо, якщо це тільки правда!
— Правда. — Посмішка у Михайла нарешті стала зовсім людською — гіркою і задумливою. — Я ношу це в собі майже все життя.
— І ніхто не знає?
— Зараз ніхто, точніше — ви. Раніше знали Кампанелла, Гострід, Абу-ль-Вефа, Соломон… Нас було троє, але мої товариші не витримали катувань життя… І тепер я сам уже близько ста років…
Івонін недовірливо подивився в очі Михайлові, в яких іскрилась усмішка. Той іноді під час розмови поринав кудись у лабіринти своїх почуттів, у свою надто вразливу душу, яку пронизували невидимі силові лінії вируючого навколо життя. І кожен струс завдавав йому нового болю?.. Як же він витримує?!
— Не знаю, — тихо й сумно озвався Михайло, хоча Івонін не спитав уголос. — Для мене це століття найтяжче, бо під час воєн я помираю тисячу разів… І лишаюся жити. Не знаю навіщо, але природа заклала в мене безсмертя. Може, тому наділила смертю інших людей?.. Ви знову не вірите мені. А я пам’ятаю спалені Карфаген і Геркуланум, загибель Помпеї, Содом і Гоморру і битви другої світової війни. Хатинь і Саласпілс, Хіросіму і Нагасакі… Я пам’ятаю спалах наднової зірки 1056 року і пожежу в Москві 1812-го, загибель Атлантиди і землетрус у Чілі 1290-го… Дуже рідко зустрічаються люди, котрі вислуховують мене до кінця, а ще рідше — ті, що вірять. Та я звик до цього. Просто стає легше, коли є з ким поділитися. Тоді я відпочиваю.
— А ви намагалися якось боротися з цим? — спитав Івонін, непомітно захоплюючись.
— Намагався. Двічі. В шістнадцятому столітті я заради цього став алхіміком, у дев’ятнадцятому — хіміком…
— А до лікарів не звертались?
— Я вже казав — лікарі не зарадять, хоча я, звичайно, звертався до них по допомогу. Ніхто не вірить, проте одразу ж класифікують мене як божевільного. Штамп мислення. Тільки великі уми вірили мені, але й вони допомогти не зуміли… Саваріна гадав, що зарадити мені зможе лише мій двійник за психопатурою, той, хто вміє співпереживати, прийняти на себе тягар болю… Я зустрічав людей, з якими мені ставало легше, так, як оце з вами, але щоб зовсім позбутися екстрасенсорості…
— Стривайте, — зупинив його Івонін, у якого голова пішла обертом. — А ви не намагалися переконати компетентні органи в… ну, щоб у райони стихійного лиха вчасно приспіла допомога? Скажімо, десь сталася катастрофа, і ви одразу ж повідомляєте про неї, щоб рятувальні групи…
— Робив і ці дурниці, але… — Михайло приречено махнув рукою, як птах з підбитим крилом. — Давно… Тепер я вгамувався. До того ж усім не допоможеш…
— Хтозна… — почав Івонін. Щось у ньому ніби згасло. Інтерес до розмови. “Що це я? — подумав він, вслухаючись у гортанний голос нового знайомого. — Повірив? Звичайно, в ньому є щось, що заслуговує на довір’я… І водночас відштовхує. Поблажливі інтонації?! Зверхність в очах? А може, так воно й є — зверхність мудрості? Скільки ж йому років, якщо він пам’ятає загибель Атлантиди?! Одначе це він перегнув, не може такого бути! Все ж він, очевидно, шарлатан, захопився, сподіваючись на мою неосвіченість… аби щось попросити…”
— От і ви, як усі, — з гіркою посмішкою обірвав себе Михайло. — Шарлатан… Олівер Лодж назвав мене камертоном подій. І років мені рівно двадцять три тисячі сто сім.
“Пророк! — гмикнув про себе Івонін. — Михайло-пророк… Камертон подій… І я розумник — вуха розпустив, лопух! Цікаво, звідки він утік?”
Івонін остаточно повірив у свою гіпотезу про втікача з лікарні, хоча його неприємно вразило вміння дивака відгадувати думки. Він з показним жалем подивився на годинник, зітхнув:
— Пробачте, мені вже час іти. Цікаво було познайомитись. Так я нічим не можу вам допомогти?
— Ви вже допомогли, — пробурмотів Михайло, обличчя якого почало сіпатись. — Дякую…
І все стихло, лишилося тільки шелестіння осіннього дощу, що вдягнув асфальт тротуару в блискучу від світла ліхтарів плівку. Івонін якусь хвилину Дотоптався на місці, навіщось глянув за поручень, під міст, лайнувся в душі й побрів на світлу заграву ліхтарів уздовж набережної, яка обіцяла йому тепло й відпочинок. Його раптом почало тіпати, як і дивного співрозмовника на мосту; і, ніби відлуння жахливого колодязя, в голові засіла скалка болю. “Захворів! — з подивом подумав він. — Застудився й захворів, от і все. Звідси й сьогоднішня моя “зустріч”… Маячня якась! Мама казала, що я завжди був надто вразливим, ось і нафантазував…”
Ніч минула погано. Біль не відпускав, пульсуючий, колючий біль… Івонін знову й знову згадував незнайомця на мосту, знову й знову аналізував його слова, поведінку, і раптом страшний здогад обпік йому мозок — він не просто застудився, він заразився від Михайла.
“Підходяща психопатура! — гірко подумав він. — Невже все це не марення?! Не сон? Що ж робити? Якщо в “камертонного” вірусу великий інкубаційний період, то, може, я встигну порадитись з… з ним?
Напад болю, що зародився десь біля серця, звалив його на підлогу, і він чітко побачив стіну урагану, що підняла в повітря дерев’яні будинки якогось селища…
“Так! — сказав сам собі Івонін, лежачи на підлозі. — Людина слабка… Людина слабка, коли в неї немає друзів, і вона залишається сама… Але в мене є друзі! Інга… Вони повірять… Щоправда, треба буде з ними розмовляти на відстані, щоб і вони не заразились… І ми поборемося… Насамперед треба буде навчитися визначати географічні координати стихійних лих, а з цим я впораюсь легко, з географії у мене колись були п’ятірки… Михайлові було складніше, він не мав нікого, хто б співчував йому”.