— Справа ще в тому, Фераре, що прийшло повідомлення про пошкодження стабілізації, швидкість спецтранспорту дещо відмінна від розрахункової і, головне, не постійна, ми практично не можемо бути впевненими в діях “Елефанта”, оскільки керування рухом іде переважно за принципом зворотного зв’язку, а звідси і відставання сигналу майже па сім секунд.
— Чому ви не сказали про це одразу, Анатолію Севастіановичу?! Навіщо було починати з турбот про сімнадцятий ваговоз?
— Сімнадцятий під вашою персональною опікою…
Біокібер Ферар з роздратуванням і обуренням дивився, як черговий диспетчер витирає вилицювате спітніле обличчя хустинкою.
“Хлопчисько. Нервує. Ніколи не сподівався від нього такої підступності: не сказавши мені й слова, подати рапорт в бюро технічного контролю. Чи, може, він гадає, що коли я біокібер, то позбавлений радості існування і зі мною можна поводитись, ніби з… Ет, прикро. І все це лише тому, що я дозволив собі покепкувати з нього. Якщо справді буде хоч натяк на небезпеку в проходженні сімнадцятого, мені загрожуватиме демонтаж: цей новоспечений диспетчер, відчуваю, намагатиметься всіх переконати, що також винен, а він, мовляв, першим помітив у моїй поведінці ознаки патологічних змін. Чи, може, я перебільшую? Але що ж робити? Відставання сигналу па сім секунд… Швидкість спецтранспорту нестабільна…”
Ферар зосередився, прислухаючись до радіопозивних “Елефанта”. Настроєна на частоту того блока, який проводив корекцію маршруту сімнадцятого ваговоза, капсула тихо, з ритмічними перервами дзуміла в лівому вусі. Дзуміла нормально. Ніщо не віщувало біди.
“Але якщо “Елефант” помилиться? Таке ж може трапитись? Що тоді? “Елефанту”, власне, нічого не буде — неодухотворене двоповерхове громило. Анатолію Севастіановичу загрожує зміна роботи. А мені — фініш?! Так? Мушу застрахуватися на всі сто відсотків! І можливість така лише… Так. Вихід один. Без варіантів!”
Ферар заклопотано ходив біля пульта, стурбовано позирав на екран, час від часу діставав з кишені портативний комп’ютер, рахував. Довго стояв замислений, потім знову нервово ходив біля пульта. Ніхто не міг би помітити, що його поведінка була чистісінькою імітацією діяльності, він вдавав, що шукає вихід із ситуації, проте вихід цей він уже знайшов, залишалося тільки виправдати його в очах диспетчера.
— Сімнадцятий іде з випередженням на тридцять дві мілісекунди, — нарешті голосно мовив Ферар.
— Мілісекунди — то дріб’язок, — сказав диспетчер, не відриваючи погляду від екрана великого довідкового бібліоскопа.
— Ви так гадаєте? — з ледь помітним викликом мовив Ферар. — Чи не занадто ви спокійні, шановний Анатолію Севастіановичу?
Той одвів погляд від екрана і здивовано подивився на біокібера.
— Тридцять дві мілісекунди випередження за умови нестабільності руху спеціального… можуть призвести… до зустрічі ось на цьому коліні, — Ферар яскравим зайчиком світлової указки тицьнув на згин восьмої магістралі. — А цей поворот траси, як мені відомо, ослаблений ґрунтовим зсувом, потребує ремонту. Зустріч двох транспортних засобів, та ще таких великих, на цій ділянці просто недопустима.
— Треба збільшити або зменшити швидкість сімнадцятого, аби вони зустрілися в іншому місці,— якось непевно мовив диспетчер.
— Цього робити не можна ні в якому разі, тому що тридцять другий поштовий, який іде за сімнадцятим, буде позбавлений змоги… — і далі Ферар так запально, так чітко і переконливо почав доводити всю загрозливість ситуації, натхненно імпровізуючи в розрахунках, вдаючись навіть до мови жестів, що коли він вигукнув: “Ситуація вкрай загрозлива для життя ЛЮДИНИ!” — диспетчер лише ствердно кивнув головою. Безумовно, це велика неприємність: порушаться графіки руху і постачання енергії, за яку доведеться звітувати, але ж…
— Що може бути дорожчим за життя ЛЮДИНИ? Чи не так, Анатолію Севастіановичу?
— Так, безумовно, Фераре. Спасибі вам.
Біокібер поважно підійшов до пульта, поклав правицю на важіль реверса. За якусь мить на великому оглядовому екрані два зелених пунктири восьмої та одинадцятої магістралей засвітилися червоним — рух зупинено!
“Так. Це єдиний вихід. Лише повна зупинка руху на магістралях гарантуватиме стовідсоткову певність, що нічого несподіваного не трапиться. Я прийду завтра, коли чергуватиме вже Антуан Вікторович. Ми з ним завжди знаходили спільну мову. Я увімкну рух на восьмій та одинадцятій магістралі. “Елефант” досвідчений кіберон, він кваліфіковано проведе транспорт, а якщо і виникнуть якісь проблеми, то з Антуаном Вікторовичем ми порозуміємось… А цей хай повчиться… Принаймні хай повчиться, як поводитися з іншими мислячими істотами…”
Ферар дістав з кишені свій номерний срібний жетон, підійшов до блока спеціального при-.шачення, опустив жетон у щілину, набрав код, відомий тільки йому, біокіберу Ферару. Тепер до завтра ніхто не зможе дозволити рух на магістралях. Ніхто. Навіть директор Центру. А завтра наполегливий пошук оптимального варіанту щасливо закінчиться.
— Ось так, шановний Анатолію Севастіановичу… Могла трапитись неприємність, якби я затримався бодай на кілька хвилин після профілактичного огляду, куди ви так люб’язно мене направили. Спасибі, що турбуєтесь про мій стан. Але, як бачите, в цьому ще немає великої потреби, я функціоную нормально. Принаймні всі ситуації, що можуть призвести до небезпеки для життя ЛЮДИНИ, я відчуваю, передчуваю, сказати б, усім єством. Добре, що я сьогодні не затримався…
— Спасибі вам, Фераре. Я дуже вдячний.
— Хочу вам порадити: до кінця чергування зробіть звіт для Центру, поясніть причину вимушеної і такої тривалої зупинки руху на двох магістралях відразу, не забудьте наголосити па необхідності ремонту восьмої магістралі, там знають про це, але чомусь не поспішають…
— Фераре, ви сказали, що зупинка руху була тривалою? Так?
— Гадаю, що саме так. На жаль. Не впевнений, що вдасться швидко щось придумати. Але безвихідних ситуацій не буває, шановний Анатолію Севастіановичу. Чи не так? — біокібер стримано посміхнувся. — Ми з “Елефантом” щось обов’язково придумаємо. Зараз піду до своєї кімнати. Прошу не турбувати мене. Я вийду сам, коли народиться розумне рішення. Не хвилюйтеся. Повірте, ми з “Елефантом” не будемо гаяти ні хвилини. Не забудьте про звіт. Якщо виникнуть ускладнення, звертайтесь до мене, з радістю допоможу усе пояснити якомога переконливіше, але не сьогодні. Сьогодні мене не турбуйте. Треба докласти максимум зусиль, аби швидше віднайти ключик… Правда ж?
— Безумовно, дорогий Фераре. Спасибі вам.
Біокібер квапливо пішов до виходу.
Зайшовши до своєї кімнати, Ферар надійно зачинив двері, потім сів у крісло біля вікна і кілька хвилин дивився на кружеляння лапатих сніжинок надворі, на небо, закрите сірими клаптями хмар, дивився з висоти на плетива магістралей і високі обеліски будинків… Потім заплющив очі і впокорено слухав тишу, яку порушувало тільки мелодійне дзуміння радіокапсули.
Роберт Короткий
Михайло Нейдінг
НЕ ЧИТАЙТЕ ТРЕНАЖЕРУ РОМАНІВ…
Дотепник, який приліпив Центрові назву “Три Т”, забажав лишитися невідомим, але назва прижилася. Правда, й поміж моряками іноді спалахують суперечки про те, що повинні означати ці “Три Т”: “Трирський тренувальний тренажер” чи розшифровку ініціалів його творця й багаторічного директора Тимофія Трохимовича Тенесюка. Схожу на шафу статуру цього чоловіка пам’ятає багато хто з любителів спорту ще з тих часів, коли він був центральним нападаючим “Водника” і лобовою атакою пробивався до воріт суперника. Так само добре знали його атакуючий стиль і наполегливість керівники організацій, з якими Тенесюкові доводилося мати справу, вибиваючи обладнання для нових тренажерів Центру.
Вісім разів на рік набиралися стажерські групи на перепідготовку. Кожне місце цінувалося в пароплавстві на вагу золота. Практика довела, що півтора місяця навчання на гладіні міні-океану дають такий же досвід, як кілька років плавання дублером на найбільших суднах.