Дві години промайнули надто швидко.
Погасли ліхтарики на причалі. Спалахнув вогонь маяка, і “Ріон” зі мною в однині на борту вирушив у рейс.
Я полегшено зітхнув, пройшовши складну протоку, і легко впорався з раптовою відмовою помпи стернової машини, переключившись на резервну. Виконуючи завдання, зробив кілька поворотів і приготувався зустріти можливий “шторм” біля “мису Горн”. Та хвиль не було, зате з берега, густішаючи з кожною хвилиною, попливли хвилі туману, який чомусь пах нафталіном. Вони затулили ніс мого “корабля”, погасили навіть ледве видимі проблиски вогнів удалині, і аж тоді “Ріон” гойднуло плавними брижами. Ілюзія була повною.
На мить я навіть забув про те, де я, і хотів віддати стерновому наказ, але отямився, зменшив хід і сам почав подавати звукові сигнали. Зненацька мені здалося, що па них хтось відповідає!
“Зустрічне судно? Відлуння од берега?” — гарячково подумав я, вдивляючись у екран локатора. Там щось майнуло, потім знову і знову. Маневруючи, щоб обійти перепону, я намагався згадати, чий же силует воно мені нагадує. Але предмет, що рухався назустріч, здавалося, повторював у дзеркальному відображенні всі маневри “Ріона”, невблаганно наближаючись до судна.
Подув вітру на мить розсунув пелену туману, і назустріч “Ріону” рвонулося… зелене чудовисько! Його голова на довгій шиї була увінчана зазубреним гребенем, очі горіли голубуватим вогнем, чорна грива розвівалася під вітром. Завдовжки, як мені здалося, чудовисько було таке, як “Ріон”, але помітити точно, де кінчався укритий лускою довгий хвіст, я не зміг.
Різко гальмую і даю задній хід своєму судну, та не зважуюсь повернутися спиною до незрозумілої тварини. Здавалося, вона сприйняла відступ “Ріона” за ознаку слабкості і, спінюючи воду широкими ластами, пішла в атаку.
— На “Ріоні”! Що там у вас сталося? Що за маневри? — почувся голос інструктора з динаміка.
— Крокодил якийсь! Нападає!.. — пояснюючи, відповів я.
— Крокодил? Ви що, з глузду з’їхали?!
Але на ці запитання я не мав часу відповідати. Різким кидком тварина, що нападала, вискочила на ніс моделі, і тепер її голова завбільшки як футбольний м’яч мигтіла у мене просто перед носом. Я круто повернув стерно, але відкинути зайду не вдалося.
—“Ріон”! “Ріон”! — надсадно кричав інструктор, та його голосу не чутно було від гуркоту ударів ластами об борт.
У динамік про щось питали, радили, але вся моя увага була прикута до голови нападниці. Вигнувши шию, мов лебідь, вона, здавалося, якусь мить роздумувала, а потім кинулася з розмаху на скло стернової рубки. Пролунав оглушливий тріск, і скло взялося павутиною тріщин. Тварина знову підняла голову й роззявила пащу. В ній було повно гострих зубів, з яких стікала зелена піна!
“Отруйна гадина! — здригаючись, подумав я. — І як це їй вдалося із зоопарку втекти? Рідкісний, напевно, екземпляр, ніколи не чув про такий. От галас там зараз стоїть…”
Другий страшний удар по склу показав мені, що цікавитися зоологією слід було б в іншому місці. І тут я побачив просто перед собою чорну брилу, що височіла над берегом. Це був вхід у “Варден-Фіорд”. Руки автоматично повернули стерно і пересунули рукоятку машинного телеграфа. М’який поштовх… і тварина опинилася затиспутою між берегом і корпусом “Ріона”. Вона вмить повернула шию, намагаючись укусити скелю! І враз — звідкіля тільки доблесть взялася — я вискочив на палубу і, зірвавши з плечей нейлонову куртку, спритно накинув її на голову “крокодила”. Той щосили забив ластами, але зашморг із галстука вже був накинутий па довгу шию. Міцно принайтовивши голову звіра до кнехта, я скинув пасок і, тільки-но “Ріон” віднесло од скелі, зв’язав задні ласти і хвіст. Вийшов досить незграбний “згорток”. Не втрачаючи й миті, я стрибнув назад у стернову і дав задній хід, відчалюючи од берега. Поріділий туман висів тільки біля самісінької води. Ледве добираючи слова, я доповів інструкторові:
— Придавив і зв’язав крокодила. Судно Підкоряється стерну, має хід. Чекаю вказівок. — І додав зовсім не за статутом: — Він, падлюка, виривається, втекти хоче!
— Негайно повертайтеся по зеленому ланцюжку! Не вкусив?
— Ні, але скло розбив, залізти хотів.
Попереду, під водою, спалахнула зелена зірочка, друга, третя. Вони по-дружньому підморгували, ведучи судно найближчим шляхом до причалу”.
На цьому, власне, закінчується дивний, що більше скидається на розділ із старовинного роману, детальний рапорт стажера.
Залишається додати, що авторитетна комісія, до якої входили сам Тенесюк, Шерест і програмісти, уважно вивчивши екземпляр, доставлений на “Ріоні”, дійшла висновку: він був точною копією легендарного морського змія, правда, штучного походження. Його створили роботи під керівництвом електронної машини, котра, як видно, віддала перевагу старовинному роману Де Фріза перед науковою фантастикою!
Світлана Ягупова
ЖИТЕЙСЬКІ КАДРИ
Учора мені виповнилося стільки, що тепер через кожних п’ять років треба відзначати ювілей і, приймаючи вітання, подумки бурчати: “Що за дурниця ця арифметика!”
Вранці я довго й уважно розглядав у дзеркалі своє відображення. Мда… Підбивати літа наче й зарано, але й кокошитися — вже марниця. Отже, що ми маємо у свій віковий ювілей? Кілька хвилястих білих пасом у шевелюрі, між іншим, ще досить пишній, дві різкі поперечні борозенки на переніссі, що оманливо натякають на схильність до мудрощів; рисочки, а точніше, зморшки — називатимемо речі своїми іменами — від куточків рота вниз; глибоку складку, яка роздвоює підборіддя — ознака жадоби до споминів молодості. А очі? Очі, як і колись, — з ясним блиском, так і грають. Та й фігура не втратила спортивної стрункості. У минулому столітті, мабуть, зійшов би за п’ятдесятилітнього. Золотий вік, якщо розібратися. Та ба! Ми такі консервативні в своїй уяві, що лише одна згадка про сто прожитих літ настроює на елегійний лад. У цьому я переконався і за самопочуттям у день ювілею, і за тими подарунками, що піднесли родичі.
Трохи заспокоївшись своїм виглядом у дзеркалі, поголився, одягнувся і пройшов у вітальню, де на мене чекало все сімейство: дружина Ксеня, внуки, дочка і зять. Алик і Гена відразу ж повисли на моїй шиї, цмокнувши в обидві щоки, а потім жестами фокусників ураз дістали за спиною двох симпатичних пумпонів, куплених, звичайно, за порадою Ксені. Днями я бачив подібних звірят в зоомагазині і мимохідь сказав їй, що не завадило б мати у себе таку екзотику — пумпони нагадують про Айгору, планету в сузір’ї Стрільця. Сказав і тут же осікся, вловивши насторожений погляд. При дружині я завжди намагався уникнути розповідей про Айгору. Та цього разу, на подив, Ксеня зважила на мою загадкову симпатію до далекої Айгори, де пумпони живуть в кожному будинку. Срібні плюшеві колобки за інтелектом не поступаються собакам, так само прив’язуються до людини і, що дивовижно, уміють сміятися. Незрівнянний сміх пумпона, про яких айгорійці склали багато віршів, піднімає настрій і, як запевняють лікарі й психологи, продовжує життя.
Що й казати — подарунок багатозначущий: життя роки намотує, дедалі рідше лице освітлюється усмішкою, тож…
Особисте підношення Ксені також містило свій глибокий зміст: гобелен із арколових ниток. П’ять хвилин під сонячними променями і… дружина продемонструвала цінність свого презенту: непоказний, на перший погляд, пейзаж гобелена проявився, умаявся казковими космічними кольорами. Я важко зітхнув: усе зрозуміло! Мовляв, тепер, старий шкарбан, милуйся інопланетними краєвидами на Землі, якщо вже не здатний літати за ними в космос!
— А це від нас із Юрком, — дочка Ольга так лагідно погладила коробку на столі, наче вона була жива.
Зять розкрив її. У ній лежав телецефал “Образ”. Я багато чув про цю новинку — своєрідний мозковий телевізор. Він записує уявні звуки й образи, перевертає минуле, заодно впливає на пам’ять і фантазію. Однак ніколи не мріяв про цю річ. Тож для мене цей подарунок був справжнім сюрпризом.