Алик з Генкою купили пумпонів лише тому, що звірятка сподобалися їм. Ксені забажалося нового затишку в кімнаті, тож вибрала гобелен без будь-якої гадки про мою теперішню неспроможність до польотів, а Юра з Ольгою вирішили самі розважитися технічною новинкою і потішити друзів. Це теж мене не заспокоює, бо, виходить, про мене ніхто й не подумав? Ні, все-таки сто років — це вже старість… Тому корисніше покінчити з психоаналізом і приділити увагу лабораторним аналізам або ж зайнятися справжнім старечим ділом — спогадами, чому, здається, і сприятиме цей прилад, назва якого нагадує терміни із галузі психіатрії. Шкода тільки, що я не терплю мемуарів та інших ретро — від них тхне пліснявою і журбою по минувшині.
— Дідусю, тепер ти можеш зафіксувати все своє життя! — вгадав мої думки Алик і, як здалося, єхидно підморгнув.
— Так-так… А ви будете потім кісточки перемивати, — хмикнув я, насторожено киваючи в бік Ксені: ще не вистачає, щоб вона дізналась про мої блукання в молодості. — Ні, даруйте, хай цим займаються сентиментальні старенькі.
Я спохватився, змінив тон розмови і гаряче подякував усім за виявлену до мене увагу.
Юрко надів на голову металеву дужку з датчиками і став подумки малювати якісь конструкції, деталі — він був винахідником і останнім часом працював над удосконаленням планетоходів. Зорова пам’ять у нього фотографічна — все відтворював з точністю до найдрібнішої деталі. Щоправда, потім з’ясувалося, що апарат має властивість ніби проявляти образи, коректувати їхню подумкову проекцію.
— Тепер імениннику дайте, — настоювала Ксеня, вловивши нетерплячку на обличчях дітей.
Мене й самого охопила цікавість і, начепивши на голову дужку, вмостився перед телеце-фалом. Що за халепа! Мозок наче хто простерилізував — жодної думки, жодного конкретного образу. Екран раз по раз потріскував синіми розрядами, потім на ньому з’являлися кольорові кола, лінії, плями, спіральні завихрення.
— Я завжди підозрювала в твоїй голові хаос, — усміхнулась Ксеня, а Генка, теж чимось розчарований, виліз мені на плечі, перечепив датчики на свою голову. Екран тут же заграв Казковими дитячими малюнками, які посмиком рухалися — геть мультики.
— Ну ось, — задоволений Генка зліз з моїх плечей. — Тепер ти спробуй. У тебе обов’язково вийде, тільки треба трішечки помізкувати.
Я знову втупився на екран, подумки картаючи себе, називаючи старою мавпою, якій уже горіх не по зубах. І тут сталося диво! На екрані вмить з’явилося чітке зображення облізлої беззубої горили. Вона настирливо пхала за щоку якийсь плід.
Усі були в захопленні.
— А тепер носорога! Ні, краще бегемота! — навперебій закричали внуки.
Удача підхльоснула мене, і я відтворив цілий зоопарк.
Увесь день бавилися “Образом”, навіть увечері, коли вже прийшли гості. Він так привернув нашу увагу, що й забули про пумпонів. А вони в новій обстановці вели себе сором’язливо, не подавали про себе знаку. Лише удосвіта мене розбудив тихий заливистий сміх — немов хто провів паличкою по металофону. Не розплющуючи очей, я зрозумів, що це пумпони, і на мент, утративши відчуття реальності, зосередився, чекаючи чогось незвичайного. Ось зараз відчиняться двері, увійде Піола і звучним голосом, з легким айгорським акцентом спитає: “Вік, тобі не заважає моє звірятко?”
Я здригнувся і розплющив очі. Срібний плюшевий м’ячик лежав на стільці в кутку, підстрибуючи од сміху. Ні очей, ні ротика трубочкою не було видно. Це означало одне: пумпон просить, щоб його приголубили. Я піднявся, босоніж пройшов до нього і погладив м’яку шерсть. Звірятко заспокоїлося. Другий лежав на дивані, уважно спостерігав за мною випуклими оченятками-гудзиками. Не люблю, як ці звірятка дивляться — погляд у них пронизливий, щось вивчає, обмізковує. Я цикнув на нього, і очі, моргнувши, зникли.
— Тебе називатимуть Ах, — сказав я пумпопу. — А тебе — Ох.
Ці звуки найчастіше подавали звірятка. На Айгорі клички Ах і Ох поширені, як у нас Мурка і Жучка.
Не дивно, що після такого пробудження я на весь день зарядився думками про батьківщину пумпонів, куди одного разу в молодості заніс мене випадок.
Мої домашні розбрелися хто куди, в квартирі запала глибока тиша, і якась дивна сила тягне мене до “Образу”. Я сідаю перед екраном, надіваю на голову металеву дужку, натискую клавіша.
— Ну, старина, спробуємо воскресити хоч одну картинку минувшини, — бадьоро міркую вголос, намагаючись збити хвилювання. — Невже справді вдасться зазирнути в минуле? — При цьому я, мабуть, глибоко зітхнув, бо один із пумпонів, напевно, подумав, що його покликали, скочив мені на коліна і зручно вмостився.
В інструкції зазначалось: “Образ” володіє зворотним зв’язком-зображенням, яке дедалі чіткіше проявляється на екрані, стає таким виразним, що пробуджує пам’ять до найменших подробиць. І ось настає хвилина, коли забуваєш, що стоїш перед екраном, і ніби заново проживаєш згадуваний відтинок часу… Таки старію, коли потягнуло на спогади. А ось цей “запис” вмикати не бажано — не вистачало, щоб усе це було переглянуто Ксенією або, боронь боже, внуками — хто знає, що випірне із закапелків пам’яті. Як-не-як — прожити вік…
В перші хвилини на екрані мелькали невиразні тіні, чулися нерозбірливі репліки, та поступово я наче розмагнічувався, дедалі глибше вживаючись у минувшину, і нарешті забув, що сиджу в своєму будинку, біля телецефала, що мені сто років і я ніякий не космольотчик, а конторський службовець. Я знову був молодим, котрим свого часу так захоплювалися, дізнавшись, що я одного разу залетів у саму галактичну западню і благополучно зумів вибратися звідти.
Невиразно, мов у серпанку, на екрані проявилося голографічне зображення айгорійського дендрарію з його деревами і квітами таких відтінків, яким на Землі і не добереш назви.
Але чому саме Айгора? Адже усякого траплялося на моєму віку… Я гинув на Вероні і закохувався на Сатурні й Арколі, змінював свою зовнішність під впливом геомагнітних сил на Діомеї, упадав в активний із сновидіннями анабіоз на Плутоні. І раптом пригадалася Айгора, яку я відвідав сімдесят років тому. Невже в усьому цьому пумпони винні?
Зображення виростало, наближалось, і я непомітно опинився серед розкішних, наче вкритих рожевою габою, дерев. Поряд зі мною стояла Піола. Коли хтось проходив мимо ажурної решітчастої огорожі дендрарію, я відвертався або дивився вниз, щоб не впізнали в мені землянина — визначити це можна було лише по очах, які в жителів Айгори помітно відрізнялися від наших: великі, трохи випуклі, у зіницях веселкою переливався увесь сонячний спектр; вони, здавалося, освітлювалися самою душею і продовжували сяяти навіть у гніві.
Попав я на Айгору через аварію. П’ять років ми з Андрієм Дзюбою безпечно літали на чудовому “Галсі”, компактному капсульному кораблі з міні-екіпажем. П’ять років “Галс” блискуче проходив найдальший простір, а на шостий рік, по дорозі на Квоту, куди належало доставити нові лабораторні прилади для наукової експедиції, зазнав аварії — відмовили двигуни, а дублююча автоматика не спрацювала, очевидно, через тривалу бездіяльність. Зореліт ледь дотягнув до першої планети, ми встигли катапультуватися над океаном, а він згорів у щільних шарах атмосфери.
Підібрав нас черговий рятувальний катер. Про планету, на яку ми попали випадково, знали тільки те, що вона — аналог Землі. Після короткого відпочинку відправились на офіційний рапорт в Центр космічного зв’язку, де доповіли про мету польоту й непередбачену аварію. Начальник Центру, кремезний айгоріець з суворим горбоносим обличчям, привітав нас з тим, що ми залишились живими, але надовго засмутив фразою: “Не переживайте, через півроку вас підберуть”.
Як з’ясувалося, лише один раз на рік мимо Айгори пролітає транзитний корабель Рігора—Земля, самі ж айгорійці далі сусідньої Рігори не літали.