Андрій, добрий, чуйний до всіх, став заспокоювати мене, а заодно і себе тим, що попали саме сюди, а не на якусь Зігурду, де життя без запасу кисню неможливе. “Або уяви, — говорив він, — що нас занесло на Вейду”.
Вже тільки при згадці про страхітних мешканців цього супутника я тремтів.
З айгорійцями порозумілися досить швидко. Протягом чотирьох днів у гіпнотичному кабінеті вивчили мову так, що відмовилися від фоносинтезаторів і почувалися на Айгорі, як вдома. Лише незвична для ока рослинність і домашні звірятка пумпони і крикси, не схожі на земних, нагадували про те, що ми далеко від Землі, сум по якій завжди був прямо пропорційний кількості парсеків за нашими спинами.
Поселили нас у курортному містечку Зізоро, на березі теплої затоки. Знайомитися і спілкуватися з місцевими жителями не заборонялося, окрім…
Так ми з Дзюбою і полетіли б, коли б я не побачив Піолу.
Раз на тиждень швейцар приносив у наш номер квіти — жовті дзвіночки на довгих світло-коричневих стеблинках. Утім, їх лише умовно можна було назвати квітами. Це було щось повітряне із незрозумілої субстанції — чи пір’я, чи мох.
Одного разу у вестибюлі я нарешті дізнався, звідки ці квіти. їх передавала швейцару дівчина, при зустрічі з якою мене пронизував щем, хотілося підійти і взяти її за руку. Висока, тендітна, з пишним жовтим волоссям, вона була напрочуд схожою на принесені нею дзвіночки. Дівчина перехопила мій погляд і завмерла.
Я мовчки підійшов до неї. Швейцар поспішно дав зрозуміти їй, що вона вільна, і запитально подивився на мене. Не звертаючи на нього уваги, я продовжував милуватися дівчиною. Вона знеобачки усміхнулася, потім прошепотіла:
— Піола… А вас?
Я представився.
Наступного дня зі мною сталося щось незвичне. Вранці, тільки розплющивши очі, я чітко побачив перед собою обличчя Піоли. Галюцинаціями я ніколи не страждав, і це деякою мірою насторожило мене. Очі дівчини проколювали душу.
Я підвівся, швидко привів себе в порядок, випив чашечку кави, і ноги самі несли мене невідомо куди.
Зізоро чимось нагадував Ялту — такі ж димчасто-сизі гори, оповиті туманом, море, кам’янисті вулички, порізані ступінчастими ярусами, людний пляж, устелений галькою.
Незрозуміла сила манила мене нагору по крутих вуличках незнайомого міста, поки за ажурною решіткою дендрарію не побачив Піолу. Пригнувши гілку бузкового куща, вона зсипала в прозорий кульок насіння із бурої коробочки, схожої на маковку. Біля її ніг метлявся полосатий пумпон. На мить здалося, що вона не просто працює, а чекає, і не когось, а саме мене. Я вже стояв біля неї, серед рослин, багато з яких нагадували земних, та зустрічалися і незвичні, з дивною формою листя — вони вилися, наче з легкого прозорого шовку; були й такі, що на очах змінювали колір і форму.
Піола працювала в дендрарії науковим співробітником, знала кожну квітку. Розповідь її була захоплюючою. Вона показала мені рослини-тварини із зачатками очних яблук, троянду, що співає, кактуса-вбивцю, до якого небезпечно підходити на відстань двох метрів, бо він виділяє отруйну речовину фіолетового кольору. З невисокого срібного куща Піола зірвала блискучий, немов покритий амальгамою, листочок, піднесла його до обличчя, потримала хвильку перед очима і протягнула мені:
— Візьми. На згадку.
На листку, як у маленькому люстерку, я побачив відображений образ Піоли.
В кінці дендрарію, перед стіною високих, немов солом’яна ширма, заростей, Піола зупинилася і, мені здалося, чомусь з докором і навіть легкою недовірою глянула на мене.
— Туди не можна, — різко відповіла.
Я слухняно повернув назад. Деякий час ми йшли мовчки. Потім вона спитала:
— Чому ти не цікавишся тим, що туди не можна?
— Мало що може бути, — стенув я плечима. — Не можна, значить, — так треба. Цікавість не в моєму характері.
— Шкода, — зітхнула вона.
Тепер ми з Піолою стали зустрічатися щовечора. Я підкорявся кожному її беззвучному заклику: варто їй було подумати про мене — і ноги самі несли мене до неї. Вона жадібно розпитувала про мою планету, а одного разу навіть назвала земне ім’я — Олександр. Чи не знаю такої людини? Я відповів, що, мовляв, на Землі багато Олександрів, та вона не повірила в це і з сумом повідала історію своєї старшої сестри, її кохання із земним Олександром, котрий полетів і більше не повернувся. З інтонації голосу я зрозумів, що це погано закінчилося для сестри, але не став випитувати подробиці, про що пізніше пошкодував. Виявилось: сестра Піоли теж приносила в готель чарівні дзвіночки.
З кожним днем нам зустрічатися ставало важче й важче. Очевидно, про наші стосунки дізналися. Тепер ми бачилися в різних відлюдних місцях.
За день до прибуття корабля з Рігори ми знову зустрілися в дендрарії. Піола взяла мене за руку і мовчки повела в кінець парку.
— Ну ось, — прошепотіла, зупинившись перед золотавою солом’яною стіною. — Тепер усе розкажу.
І я почув чудову і водночас жахливу історію про те, якою дорогою ціною платять айгорійки за свою любов до землян. Щоб дохідливіше пояснити такий дивний феномен, Піола сипала науковими термінами, енергійно жестикулюючи. Щоки її пашіли, і я лише краєчком своєї свідомості спіймав суть її розповіді. Мимоволі замилувався нею.
Закохані в землян айгорійки внаслідок складних біохімічних, психофізичних і ще якихось процесів стають істотами, відмінними від людей.
— І я вже не та, — з сумом сказала Піола.
Не знаючи, що відповісти їй, як заспокоїти, я провів долонею по її обличчю і тут же відсмикнув руку — таким гарячим, аж обпікало, здалося воно мені.
— Так, так, я інша, — вона усміхнулась і з вигуком “Дивись!” швидко пішла на алею.
Я завмер. Піола розбіглась, її вмить відірвало від асфальту, і вона повисла в повітрі. Лице заграло усмішкою, але тут же вона зникла, як тільки торкнулась ногами асфальту.
— Це початок, — сказала вона. — А потім… — Піола завагалась: говорити далі чи ні, з тривогою поглядаючи на щільну штору золотавих заростей, які щось утаємничували за собою.
Вона різко розсунула занавіску і потягнула мене за собою. Спочатку мені здалось, що ми в молодому лісі, наскрізь пронизаному сонячними променями. Щоправда, дерева тут були незвичайні, гілки з довгим перистим листям розміщувалися під прямим кутом до стовбура.
— Дивись уважно, — тихо сказала Піола, і я насторожився. Що це? Сон чи правда? На світло-коричневих стовбурах одне за одним проявлялися живі жіночі обличчя. Вони уважно проводжали мене очима, і я бачив у них печаль і докір.
— Здрастуй, Іваро! Як справи, Зеоно? — Піола походжала серед дерев, легко торкаючись їхніх стовбурів. — А це моя сестра Алонка. — Вона ніжно обняла струнке деревце з вродливим обличчям і притулилась до нього. — Усі вони колись були людьми, — промовила тихо, дивлячись пильно на мене.
…Ксеня увійшла так тихо, що я помітив її лише тоді, коли вона скрикнула:
— Ну й уява у тебе! Що це? Я зам’явся.
— Це так, житейські кадри, — відповів, намагаючись бути спокійним. Потім підвівся, підійшов до телецефала і хотів уже було вимкнути його, як раптом побачив те, чого боявся в останню хвилину розлуки з Піолою, коли вона злетіла в повітря і кілька хвилин летіла за нашим кораблем. Що це було? Просто фантазія чи підсвідоме розв’язання питання, над котрим я свого часу не раз задумувався, а перегодом замурував у тайниках пам’яті? “Що сталося з Піолою?” — так звучало це запитання.
На екрані світилося ніжне жіноче обличчя. Воно дивилося на мене зі стовбура дерева і в той же час наче ширяло в небі.
Олександр Тесленко
УЛЬТРАМАРИН ВЕЧІРНЬОЇ ПОРИ
Те місце, де вона зупинялася щовечора, видавалось освітленим її присутністю. Невеликий прямокутник на ситаловому покритті. Падав сніг. Лапаті сніжинки, доторкнувшись до теплої ситалової поверхні, зразу розтавали. Скоро вечір. А її все ще немає. Легенькі прохолодні потоки повітря спроквола обтікали опуклість вітрової шибки, кидали на неї великі сніжини, і вони, танучи, лишали по собі мокрі струмочки.