— А де воно, власне, твоє село?..
…Хатинка — на диво — ще збереглася, але дуже похилилася. Однак усередині можна було непогано влаштуватися. Почало смеркати. Запаливши свічку, я вирішив трохи прибрати в хатині. Відсунув до стіни розкидане каміння і, розтрусивши принесену з поля в’язку соломи, приготував постіль. Потім повечеряв бутербродами, загасив свічку й ліг. То де ж ти, Страх? Я посилаю тобі виклик!
Дзвінку тишу ночі лише зрідка порушувало скрипіння незачинених дверей. Спати не хотілося. На що я сподіваюся? Лежу тут у покинутій усіма хатці й чекаю, поки на голову впаде ньютонівське яблуко, спокушаю долю…
Несподівано почувся дивний звук. Здалося, він долинув не з лісу, а ніби виник тут, у хаті. Я напружив слух і зір, але у тьмяному місячному сяйві годі було щось розгледіти. І все ж побачив, пі, швидше відчув, як поруч піднімається підлога. З підземелля висунулась біла голова…
Страху я не відчув, просто в мені прокинувся інстинкт самозбереження. Схопивши камінь, я щосили шпурнув його. Здасться, попав у голову. Привид важко посунувся вниз.
Я ввімкнув ліхтарик. Мені не було страшно, лише — цікаво. Промінь вихопив з пітьми обсипану землею дерев’яну ляду, під якою зник привид. Я спустився у підвал. На підлозі лежала людина в білому. На голові — кров. Обличчя сховане під маскою, невміло пошитою з носової хустинки. Я зірвав маску. Це був… Олег. Він ледве дихав…
Мені стало страшно.
Олександр Костюк
ЗОЛОТІ БДЖОЛИ
Того дня, який із плином років мені все страшніше згадувати, він приїхав рано-вранці — ледь розвиднилося. Побачивши його, я одразу зрозумів: щось повинно трапитися…
Незбагненно давно там, на Тріаді, ми познайомилися наприкінці прохолодного літа у Маленькому містечку біля Великих озер. Я й дотепер пам’ятаю усі подробиці появи його родини на нашій вулиці. Це було на межі літа її осені, коли дні ставали коротшими, а на деревах вже подекуди жовтіло листя і з городів, що тяглися смугою попід лісом, звозили викопану картоплю.
За кілька днів з’ясувалося, що ми вчимося в одному класі. Отож уранці, по дорозі до школи, я почав забігати до них і, сидячи на кухні, під грубою, очікував, коли він доп’є свою каву.
Було ще поночі, коли ми спускалися бруківкою до центральної площі, де поруч із автобусною зупинкою громадилася стара школа, схожа на фортецю, змурована ще тоді, коли наше містечко було звичайнісіньким селищем.
Познайомившись із ним, я якось одразу забув своїх колишніх приятелів. У нього, крім мене, також нікого не було. Ми виявилися напрочуд різними. Може, через те наша дружба була такою міцною. Хоча й здавалося подеколи, — хлоп’ячих сварок не злічити, — що їй настає кінець.
У себе вдома він постійно щось майстрував, лагодив, копирсався в радіосхемах. Я ж, нічого не розуміючи в його заняттях, з не меншим задоволенням малював, сидячи поряд, чи перебирав купи старих журналів, яких у нього була сила-силенна.
Чи говорили ми про що-небудь тоді? Певно, що так. Але зараз я вже не можу відтворити в пам’яті наші розмови. Від тих місяців на все життя залишилося відчуття якогось усепоглинаючого спокою, тиші, тепла й гіркуватого запаху диму.
Нічого цього не було у стандартному будинку з центральним опаленням, де мешкав я. То чи ж дивно, що більшу частину свого вільного часу я проводив у нього в мансарді й належала вона мені, як і йому.
Тепер, згадуючи ті далекі часи, я розумію, що життя моє було не таке вже й багате такими вечорами. Щоправда, якщо не рахувати останніх десяти років, які я проводжу тут, на Данаї.
У чотирнадцять ми обидва вперше закохалися: він у дівчинку з нашого класу, доньку листоноші, тиху й непомітну, я — у свою сусідку, котра була на рік молодшою за мене, але за одне літо якось одразу подорослішала й зробилася раптом такою красунею, що на неї мимоволі озиралися. Найдивовижнішим було те, що він, непостійний у забаганках, все ж одружився, — щоправда, через багато років — із донькою листоноші, жив з нею щасливо до того страшного дня, коли приїхав до мене на світанку. А я, котрий, здавалося, був дуже постійний у всьому, невдовзі залишив свою красуню й відтоді закохувався безліч разів…
Час минав — дорослішали. І все частіше замислювалися над тим, що чекає на нас попереду. Він уже добре знав, що стане радіотехніком. Я ж не мав такої певності, бо мені хотілося стати то художником, то вчителем, то дитячим лікарем. Цим ваганням поклав край приїзд мого двоюрідного брата, котрий працював у Головному Космічному Управлінні.
Я добре запам’ятав той день, коли ми, ніяковіючи, запросили гостя до себе в мансарду, і він на диво легко погодився.
Увечері брат прийшов до нас у своїй розкішній формі, й дитячі мрії та плани одразу зблякли під враженням його розповідей…
Уранці, коли в каміні ледь жевріли останні вуглини, ми під диктовку брата написали заяви до Школи космічних пілотів, і він, погостювавши два дні, таємно повіз їх із собою. А через кілька місяців на пошту в містечко прийшли два листи в яскраво-блакитних конвертах із штемпелем Головного Космічного Управління. У листах брат сповіщав, що все владналося, треба чекати лише виклику.
Того ж дня ми розповіли про все вдома.
На той час у мене був тільки батько, котрий не протестував проти мого вибору, спитавши лише:
— А як же твої картини?
У неповних сімнадцять років я вже брав участь у кількох художніх виставках, і, природно, батько був певен, що я збираюся стати художником. Та я промовчав, і вже ніколи не поверталися в розмовах до моїх картин. Думаючи інколи, чому я справді не зайнявся малярством, поміж багатьох причин я бачу одну — все давалося мені занадто легко, тому, мабуть, я не ставився до своїх здібностей серйозно.
Його ж батьки запротестували, і він пішов з дому, проживши два дні напередодні від’їзду в нашому будиночку.
Після випуску з Школи ми з ним одразу ж були прийняті в Комітет по розвідці руд і металів і майже два роки літали на славетному “Ельдорадо”, яким командував тоді Дік Трайвер, знаменитий Великий Дік, котрий відкрив золото на Токмаці. Наша робота добре оплачувалася, й ми любили її. Чого ж іще.
У ті роки, повертаючись із польотів, ми були об’єктом заздрості багатьох. Та яке нам було до них діло. У нас склалося своє вузьке коло. Коло людей, що постійно ходять по лезу ножа. Хоча по-справжньому ми й не розуміли цього тоді. Ми були молоді, перед нами було нескінченне свято життя, в якому здійснювалися будь-які наші забаганки, бо ми могли заплатити за все. Й дурненькі, ми думали тоді, що увесь світ належить нам. За місяць-два короткого перепочинку між рейсами ми без жалю процвиндрювали сотні тисяч. На ті гроші, що я витрачав за день, колись наша сім’я жила півроку. Ми нічого не заощаджували — адже попереду було ще так багато рейсів. Чи любили ми гроші? Мабуть. Хоча й з презирством ставилися до них, звикнувши там, у космосі, жбурляти золоті брили до вантажних відсіків “Ельдорадо”, мов каміння на воза.
Та вже тоді ми розуміли, що будь-хто, навіть ми, без того золота ніщо.
Відлітавши на “Ельдорадо” перший іспитовий строк третіми помічниками, ми разом із ним перейшли на “Діану” — другими. І це в двадцять три роки! Таке можливе було лише завдяки піклуванню брата, який десь там, угорі, “натискав” якісь важелі, й доля пригортала та голубила нас.
“Діана” — одного класу з “Ельдорадо”, до того ж, пізнішої серії, тож єдиною перевагою, яку мав перед нею старий “Ельдорадо”, була слава останнього, спричинена у свою чергу славою його легендарного командира.
Ми ще не знали тоді, що доля вже зраджує нас.
У першому ж нашому рейсі “Діана” зазнала аварії і, втративши п’ятнадцять чоловік екіпажу, ледь повернулася на базу. Уперше ми вертали не просто без золота, загинула більш як половина екіпажу. Це були надійні й відчайдушні хлопці, котрі, як і ми, пішли б один за одного у вогонь і воду. Уперше стикнувшись віч-на-віч зі смертю, ми зрозуміли, що життя — то занадто висока ціна за шматок блискучого металу. Уперше ми зрозуміли тоді, що воно, те життя, було зовсім не таким, яким видавалося. І раптом захотілося тиші та спокою, такого повного й великого, який ми відчували багато-багато років тому, сидячи у напівтемній мансарді біля каміна й підкладаючи в багаття ще холодне, тільки з морозу гілля…