Колись я думав, що у тих, хто прилетів сюди, був імунітет проти цього чудовиська, я сподівався, що тут нам нічого боятися, — й помилився: один із нас уже захворів, і ніхто не знає, якої миті спалахне мор, що спустошить планету.
Я думав про це і плакав, бо знав, що зроблю.
…Після того, як анігілював його (яскравий спалах, війнуло теплим вітром), я знищив вулик з бджолами, спалив фургон, а коней відпустив на волю.
Ніхто на Данаї до цих пір не здогадується, куди зник Джон Адамс, і горе його сім’ї від того менше — адже завжди є надія, що він повернеться.
У найбільшій кімнаті їхнього дому, яка слугує за хол, висить величезна, на півстіни фотографія Джона, ще з тих часів, коли ми служили з ним на “Ельдорадо”. Те фото зробив і приніс сюди я, через деякий час після того, як він зник. Я часто стою перед ним, коли мене ніхто не бачить, і дивлюся на нього. “Господи, — думаю я в ті хвилини, — я які муки здатна витримати людина, яка безодня в душі її, де вона може сховати все, що завгодно”.
Я допомагав Мері, коли зростали його сини, любив їх і турбувався про них чи не більше, ніж про своїх. Тепер вони вже дорослі й можуть самі зарадити собі, але я, як і раніше, буваю у них. Обидва вони схожі на Джона й люблять мене.
Ніхто й ніколи не дізнається, що відчуваю я, коли бачу їх. Так само, як піхто й ніколи не дізнається, чому зник Джон Адамс.
Ніхто й ніколи.
Теплими, тихими вечорами я сідаю на коня і їду в поле. Зупиняюся і напружено вслухаюся в тишу — чи не гудуть, бува, бджоли.
Ночами сняться мені страшні сни. Ніби я бачу, як із вулика Джона вилітає бджолиний рій і розтає в сутінках. Я схоплююся з ліжка, біжу за ним і далеко-далеко від будинку, в безкрайній рівнині, вкритій блакитною травою, раптом наштовхуюсь на гори золота…
А що як із вулика Джона й справді колись вилетів рій або й кілька!
Ця думка не дає мені спокою ось уже багато років, й теплими тихими вечорами я сідаю на коня, їду в поле, зупиняюся й напружено вслухаюся в тишу…
Вадим Евентов
ЖИЛА-БУЛА СОБІ ДІВЧИНА
Катря проминула бульвар і ступила на бруківку. Все, що сталося потім, відбилося у її пам’яті, як різка фотографія, — і до слуху долинуло пронизливе вищання гальм. Катря інстинктивно озирнулася і побачила: прямо па неї сунув темно-вишневий капот машини з холодно блимаючими фарами. Вкрай здивовано, не відчуваючи страху, дивилася вона на злякане обличчя за кермом. Через якусь мить інстинкт самозбереження штовхнув її вперед. Катря рвонулась і відчула, як під нею зникає земля.
Тиша… Яка тиша! Спалахують у непроглядному мороці яскраві зірки, з темних глибин пливе таємничий гул, породжуючи відчуття якогось великого простору.
Катря жадібно, мов губка, всотувала потік розрізнених почуттів. Здатність відчувати прийшла до неї раніше усвідомлення свого “Я”.
Вона не втратила здатності дивуватися — думка, яка виникла у свідомості, була забарвлена цим почуттям. “Що зі мною?.. Де я?..” Катерина напружено вслухалась в оточуючу її тишу, вдивлялась у мерехтливий морок, але морок і тиша не поспішали видавати свої таємниці. Першим сигналом, що проник до неї із зовнішнього світу, було тихе шелестіння, можливо, навіть, обережний рух чиєїсь руки по поверхні столу. Потім м’який чоловічий голос виразно промовив:
— Ви мене чуєте?..
— Чую, — відповіла Катря і не впізнала свого голосу. Він пролунав різко й гучно.
— Ви можете назвати своє ім’я?..
— Так… Катя… Катя Скворцова, — тим самим різкуватим голосом відповіла вона. їй раптом пригадались морозний ранок, темно-вишневий автомобіль, підступна крига під ногами… Певно, вона потрапила до лікарні, статі її серйозний, біля неї чергує лікар. Катря поквапливо запитала:
— Де я?.. Що зі мною?
Їй здалося, що паузі, яка настала, не буде кінця. Катря не втрималась і заплакала.
— Лікарю, скажіть правду… Тільки правду…
— Заспокойтеся, прошу вас. Вам нічого боятися… Найстрашніше вже минуло.
Людина, яка чергувала біля Катрусі, здавалось, прониклась її хвилюванням, співчутливі нотки в її голосі зворушили Катрю і породили в ній надію.
Найстрашніше позаду!.. Вона жива!.. Яке це щастя жити!
— Дякую, лікарю! Ви врятували мені життя, — Катруся намагалася пристосуватися до свого голосу, але він все ще погано підкорявся їй — звучав надто гучно там, де їй хотілося б перейти на довірливий шепіт.
— Як ви себе почуваєте?.. Розкажіть, будь ласка, про свої почуття. Це надто важливо, — м’яко попросив лікар.
Катря збиралася з думками. Старалась розібратися у потоці почуттів. Це було неймовірно. Вона могла поклястися, що почуває себе цілком здоровою. Здавалось, кожний нерв, кожна клітинка її тіла посилають сигнали про своє благополуччя, але вона даремно намагалась обмацати оточуючі предмети рукою — навколо була порожнеча.
— Це надзвичайно!.. — нарешті мовила Катруся. — Я почуваю себе цілком здоровою. Але моє тіло стало ніби невагоме й безтілесне. І потім цей непроникний морок… Чому тут так темно?
— З цим вам доведеться примиритися. Деякий час, звичайно…
Катрусин страх мов рукою зняло. Вона задоволено стала відповідати на запитання співрозмовника. Іноді вони смішили її своєю наївністю, наче були адресовані п’ятирічній дівчинці. Лікар запитував, якого кольору у неї волосся і з чим вона б порівняла запах фіалки, чи любить вона тварин і як звуть її двоюрідних братів і сестер. Потім лікар став пропонувати їй нескладні арифметичні задачі. І тут довелося дивуватися: Катря виявила в себе математичні здібності, яких раніше ніколи не помічала. Почавши з таблиці множення, вони перейшли на дії з числовими велетнями, й кожного разу Катря безпомилково знаходила правильну відповідь. Як це їй вдавалося, вона не могла пояснити. “Певно, це наслідок аварії, у яку я потрапила”, — з сумом подумала Катря і сказала про це лікареві. Той погодився.
Потім лікар сказав, що на сьогодні досить, подякував Катрі й побажав їй спокійного відпочинку.
…Коли вона прокинулась, знову почула знайомий голос:
— Доброго ранку, Катре!..
Катря уявила собі лагідне обличчя лікаря й усміхнулася йому у відповідь. Цього разу він був не сам. Вона вловила голоси: тремтливий старечий, який належить, мабуть, літній людині, — Катря тут же про себе назвала його професором, — й інший, жвавий і нетерплячий. “Лікарі, — подумала Катря, — прийшли на консиліум”.
Їй знову довелося відповідати на запитання, що нагадували довгі психологічні тести. Лікарів, як видно, турбував стан її психіки, вони перевіряли Катрину пам’ять і здатність логічно мислити. Серед запитань траплялись жартівливо-каверзні, які нагадували дитячі головоломки, як ця: “На що схожа половина яблука?” або “Що було вчора, коли сьогодні було завтра?”
Потім були математичні вправи, і знову Катря дивувалася з своїх здібностей.
— Все!.. Більше не хочу, — нарешті, категорично заявила Катря.
— Тобто як? — щиро здивувався власник жвавого голосу.
— Набридло. Я вам не лічильна машина, — Катря уявила, як її губи зробили вередливу гримасу. їй стало прикро від ноток здивування, які проривалися у голосі екзаменатора. Що, вони й справді вважають її за машину, яка не знає втоми?!
— Вибачте нам, Катре, — почула вона тремтливий “професорський” голос. — Ми трохи захопилися, не подумали, що ви могли стомитися. На сьогодні досить. Ми вам дуже вдячні.
Лікарі пішли. Залишився тільки лікар, який чергував біля неї. До Катриного слуху долинав легкий шелест паперу і швидкий рух скрипучого пера.
— Лікарю, мені можна порозмовляти з вами? — боязко запитала Катря. Вона намагалась уявити свого співрозмовника: як їй здавалось, він був високою молодою людиною з стомленим розумним обличчям, у білосніжному халаті й окулярах.