Художник багато працював над втіленням свого задуму, перевтомився. Закінчивши картину, він злякався свого “дітища”, сховав його до шафи і довго боявся дивитися на неї. 6.08.198… року він нарешті наважився подивитись на картину і вперше на її місці побачив “отвір у якийсь інший світ”, де рухались якісь фігури, хотів сам туди “увійти”. Після того, як тільки сідав перед картиною і входив у свій “найбільш загострений стан свідомості”, відчував, немов тіло “скручується, як волокна мотузки”, і потрапляв у незнайому місцевість.
На початку лютого 198… року в художника зникла межа між обома світами. Незабаром він знайшов спосіб “виходу в інший світ” за допомогою повороту голови (запис 16.03.198… р.). У 198… році в нього склалась нова система поглядів. Роздвоєння стало обтяжливим. Наприкінці року (точних дат художник вже не ставив) він записав таке:
“Мені вже легше писати глаголицею, ніж цим письмом. Я більше ТАМ, ніж ТУТ, я знайшов себе. Я — ТОЙ, правитель могутньої держави волинян, подобаюсь собі більше, ніж я — ЦЕЙ, невдаха-художник. Повертатись сюди вже важче, та й ніколи: багато клопоту з Ардагастом. Якщо колись не повернусь, то опіку над картиною і щоденником хай перебере Андрій Глинський”.
Це був останній запис, і я в пошуках продовження перевів погляд на картину. Тієї ж миті хвиля дрімоти залила мене. Плями на картині почали розпливатись, перетворюватись на хмарки туману, який сплинув з картини, пройшов крізь мене і зник десь позаду, відтискуючи звичний світ. Я опинився серед лісу, обіч ледь помітної дороги, стривожений відчуттям повтору, того, що вже колись був тут. Напружено придивляюсь і прислухаюсь, бо звідкись знаю, що не один у цьому лісі. Так і є! Чую іржання, перестук копит, бачу кавалькаду озброєних вершників у плащах і малахаях. Тепер пізнаю переднього — це Петро Маджак. Завмираю в кущах, пропускаю вершників. Раптом Маджак підводиться на стременах, оглядається, знаходить мене очима і схвально киває. Усім тілом відчуваю запаморочливий подих Незвичного і зомліваю.
Опритомнів від того, що Мурко своїм шорстким язиком лиже мені скроню. Поступово все пригадав… Не наважився знову глянути на картину, підвівся і вийшов з кімнати. Надворі вже темно. Надії десь немає, пішла, мабуть, до подруги, а Оксанка спить міцним сном дошкільняти. Не придумав нічого ліпшого, як і собі вкластись спати.
Наступного дня тільки-но прокинувся, зиркнув на картину. Вона була мирною, спокійною. Уважно роздивився твір Маджака. Нічого подібного досі не бачив. Незвичні фарби, незвичні барви, незвична композиція. При відсутності сюжетного зображення картина, як не дивно, здавалась живою, напруженою. Перечитав щоденника. Ось і останній запис… Знову глянув на картину… Вона наче пожвавішала, але жодних ознак дії не виявила. Останній запис… Про державу на Волині і якогось Ардагаста… Та це ж можна перевірити в істориків!
Хапаю записник і телефоную до свого університетського товариша в інститут археології. Робочий день ще не почався, але він, на щастя, вже на роботі.
— Привіт, Миколо! Відомо тобі що-небудь про державні утворення на Волині? — запитую без передмови.
— Аякже! Волинське, згодом Галицько-Волинське князівство… Пізніше Галицько-Волинське королівство з королем Данилом Галицьким…
— Він був князем, — заперечую я.
— Спочатку — князем, потім — королем. Королівська корона й досі зберігається.
— Гаразд, нехай він був королем, а от ким був Ардагаст? — кидаю навмання.
— Ардагаст? А ти звідки про нього знаєш?
— Так хто ж такий Ардагаст?
— Ардагаст — правитель давньої Волинської держави, що існувала ще до утворення князівства. Але інформації про той період дуже мало.
— А все ж?
— У грецьких авторів сьомого-восьмого століття згадується про могутню державу волинян і їхнього правителя Ардагаста. У арабських авторів того ж періоду теж згадується держава “Волінана”, тобто держава волинян, але правителем названо Маджака… Та що там з тобою?
А мені тим часом перехопило подих. За чверть години я вже був в інституті. Тисну Миколі руку.
— Звідки такий інтерес до історії Волині? — цікавиться він.
— Кажи хутчій все, що знаєш про Маджака й Ардагаста!
— Відомості дуже бідні, та й ті довго вважалися сумнівними, оскільки арабські й грецькі автори суперечать самі собі.
— Чому суперечать? А якщо правителів було два? Один мав справу з греками, а другий — з арабами…
— Отаке скажеш! Ясновидець ти чи просто геній. Саме так і було! В архіві історичного музею знайшли опис і фото монети, випущеної цією державою. На одному боці монети — Маджак, а на другому — Ардагаст!
— Чому ти говориш про фото? А сама монета?
— Монета зникла. Очевидно, під час війни… Ми розіслали запит про монету і від одного з зарубіжних музеїв одержали відповідь, що така монета в них є. Ось і фото прислали…
Тремтливими руками беру фото. А ось і профіль, дуже схожий на Петра Маджака…
— Можеш дати мені це фото на день?
— Звичайно… Але поясни нарешті, в чому справа?
Але я вже біжу до Матусевича, вриваюсь у кабінет і кидаю перед ним фото.
— Це фото монети, яка зберігається в одному музеї.
— Вражає…
— А що ви скажете на це? Бачите, хто зображений на зворотному боці монети? Ар-да-гаст! А ви кажете: божевільний…
— Коли випущено монету?
— Більше тисячі років тому…
— Ну от!
— Що “ну от”?
— А те, що лише божевільному може прийти в голову, немов він і та людина, що жила тисячу років тому, є однією особою.
— Але ж ви самі бачите, наскільки подібні обличчя па цих фотографіях?
— Ну й що з того? У них, зважте, й прізвище однакове. Не інакше як якийсь нащадок. А скажіть, гени можуть передати однозначно…
— А звідки він знає про Ардагаста?
— Теж мені проблема!.. Начитався! Тим більше, що зовні дуже подібний, та й прізвище однакове!
— Що ви все: прізвище та прізвище… Не було тоді прізвищ. Вони виникли лише в пізнє середньовіччя.
— Ну то й що? Звали ж його Маджаком. А було це прізвище чи ім’я… Яка різниця? Ви знаєте, скільки зараз живе на землі Наполеонів, Олександрів Македонських, Юліїв Цезарів та інших знаменитостей? Сотні, а то й тисячі!
— Де це вони живуть?
— В особливих домах, звичайно, або в своїх, якщо тихі.
Що я міг заперечити Матусевичу? Мені було очевидно, що Петро Ярославович не тільки нічого не читав про Маджака, Ардагаста і державу Волінану, але навіть і не чув про них… Якби він знав, то це б виявилось з його розмов чи записів у щоденнику… Однак відчував, що переконати слідчого не вдасться.
— Пробачте, що відірвав вас від роботи, — сказав я, — пробачте…
— Та годі пробачатись… Знахідка справді дуже цікава. Поздоровляю вас з удачею. Ви дієте навіть краще, ніж професіональний слідчий. Я ось не здогадався звернутись до істориків… Тепер все остаточно з’ясувалося: художник був звичайним маніяком. Може, це якось допоможе встановити причину його смерті…
— Василю Прокоповичу, а чи не могли б ви познайомити мене з експертом-психіатром? — наважився я, підбадьорений похвалою.
— Навіщо?
— Підозрюю, що його висновок про шизофренію недостатньо аргументований.
— Але ж ви зовсім незнайомі з його аргументацією!
— От я й хочу познайомитись…
— Багато ви хочете… Я не маю права знайомити вас зі справою взагалі, а з висновком експертизи — тим більше!
— Ви самі залучили мене до слідства…
— Що з вами робити?.. Читайте вже, — слідчий подав мені справу, розкривши на сторінці, де містився висновок судового психіатра.
Я прочитав таке: “З прилучених до справи записів у щоденнику відомо, що вже на 10.03.198… р. Петро Ярославович Маджак систематично займався проблемою пошуків четвертого виміру. Розмова з А.М.Глинським привела його до думки про можливість зобразити цей вимір на картині. Ця ідея посіла домінуюче місце в його свідомості…”