— Що ви читаєте?! — перервав мене Матусевич. — Це аналіз записів у щоденнику. Читайте висновок!
Читаю далі: “Висновок. Незважаючи на те, що в експерта відсутні об’єктивні матеріали (характеристики на досліджуваного з останнього місця мешкання й роботи, а також свідчення батьків і близьких людей), є всі підстави вважати, що Маджак Петро Ярославович з березня 198… р. страждав психічним захворюванням — шизофренією, про що свідчать: поява у нього надцінних ідей — пошуків четвертого виміру; раніше не властиве йому захоплення філософською літературою; підвищена увага до стану свого організму. До всього цього у вересні 198… р. приєднались явища дереалізації і деперсоналізації, а пізніше — немотивований страх, онейроїдно-кататонічні розлади (спочатку епізодичні, а згодом регулярні).
У березні 198… р. у досліджуваного зникло критичне ставлення до хворобливих переживань, з’явились безглузді ритуальні рухи, які, на його думку, сприяли “виходу в інший світ”, а з 198…р. почуття роздвоєння свого Я, повне занурення в хворобливі переживання та систематизовані маніячні ідеї світоглядного характеру.
Як уражений хронічним психічним захворюванням, Маджак П.Я. в період часу, що відноситься до його смерті, не міг розуміти значення своїх дій і керувати ними.
В зв’язку з відсутністю в акті судовомедичної експертизи вказівок, можна вважати, що описані вище хворобливі розлади психічної діяльності не стали безпосередньою причиною його смерті”.
Висновок експерта справив на мене непевне враження: з одного боку категоричне визнання хвороби, з другого — небажання визнати хворобу причиною смерті. Підозра моя підтверджувалась — з психіатром не все було чисто! Але що я міг заперечити?..
Вкрай збентежений, іду додому… Але що тут діється?! Обох своїх застаю в істериці. Доросла міцно пригортає меншу, і обидві ридма ридають. Мурко забився під крісло і виглянув звідти лише з моєю появою. Такого у нас ще не було…
— Що з вами? Що сталось?
— Я вийшла в магазин по молоко, а коли повернулась, Оксани ніде не було. Метнулась її шукати, кликала і гукала, але марно… Раптом до моєї свідомості дійшло, що це ж Оксанчине непорушне тіло я бачила в кутку твоєї кімнати перед цією проклятою картиною. Я закричала з жаху і кинулась туди. Оксанка заворушилась, немов у важкому сні. Я притисла її до себе, і вона почала оживати, в очах зблиснула свідомість, ротик скривився, і заплакала разом з нею.
— А що розповідає Оксанка?
— Не смій! — злякано закричала дружина, затуляючи Оксану. — Не нагадуй їй про той жах!
— Чому жах? Може, зовсім навпаки…
— Я тобі кажу: не чіпай дитини! — несподівано вороже процідила Надійна глухим голосом. — Ключ на серванті, і поки ця картина у нас, щоб твої двері були завше замкнеш!
Я слухняно клацнув защіпкою. Цього вечора мені не вдалось розпитати Оксану про її пригоди в моїй кімнаті. Надія була насторожі і не лишала нас удвох. Та, власне, й ніколи мені було шукати зустрічей з дочкою, майже весь час просидів замкнений у своїй кімнаті в намаганні розгадати таємницю смерті художника. Страх перед картиною пройшов остаточно — розглядав її стоячи, сидячи і лежачи, з тахти і підлоги, з усіх боків і під усякими кутами… Повторив позу Маджака, відновив відстань до картини, яка була в момент смерті художника, кут, під яким дивився Маджак, але все марно! Навала Незвичного припинилась…
У четвер прокинувся з відчуттям, що охоче чекаю Незвичного. Та день починався якнайбуденніше. Зарядка, туалет, сніданок… Як заведений механізм! Взявся перечитувати щоденника, розглядав фотографії Маджака та наслідував пози померлого. Ніяких проявів “іншого світу”. Хоч би якийсь практичний доказ проти версії божевілля. Стривай! А історія з Оксанкою?..
Виходжу на розвідку. Замикаю свою кімнату, як доказ слухняності і мирних намірів. Оксана грається в “дитячий садок” і охоче включає мене у гру. Собі бере роль виховательки, а нам з Мурком дістаються ролі дітей.
Надійка насторожено поглядає на нас, але не втручається. Коли вона, нарешті, виходить з кімнати, я по-змовницькому нахиляюсь до Оксанки.
— Чого ви вчора плакали, Оксано Андріївно? Хіба вихователькам можна плакати при дітях?
— А я вчора була дитиною…
— А чого дитина плакала?
— Її мама злякала.
Увійшла Надійна, і ми принишкли. Коли вона вийшла, я знову взявся за своє.
— А картина Оксанку не злякала?
— Яка картина?
— Та, що висить в татовій кімнаті… Навпроти тахти…
— Я там не бачила картини.
— А що ти бачила?
— Дірку.
— Яку дірку?
— Ту, що приніс чужий дядя, а ти повісив на стіну.
— Ти заглядала в ту дірку? І що там бачила?
— Ліс…
— Ти ходила до того лісу?
— Я й не думала йти, а хлопчик покликав і допоміг пролізти в дірку.
— Отже, ти пішла до того лісу?
— Кажу ж тобі, що я не хотіла! — розсердилась Оксанка.
— А що ви там робили?
— Ловили пташок…
— А потім?
— Мені видалось, що кличе мама. Я хотіла вернутись, але дірки не було, і хлопчик не знав, де вона. Мама раптом закричала. Я злякалась, а вона почала швидко тягти мене. Мені стало боляче, і я заплакала.
— Як мама тебе тягла? Вона теж пройшла через дірку?
— Ні, вона тягла мене з того боку, а як, — я не бачила…
— А ти б хотіла знов заглянути в дірку?
— Я б хотіла, аби тільки мама не кричала…
Коли ми помітили, що Надійка в кімнаті, було вже пізно.
Бліда й напружена, вона просто знищувала мене поглядом. Я швиденько попрямував до своєї кімнати, але Надійка перетяла мені цілях.
— Якщо ти сьогодні ж не віднесеш куди-небудь цю картину, я знищу її!
— Куди я можу віднести?
— Віднеси до слідчого. Досить з нас детективних пригод!
— З чим мені йти? Я ж не виконав його прохання.
— Хочеш, я піду?
Цей варіант мені не спадав на думку, і я завагався. Надійна саме цього й чекала: відразу почала одягатись і командувати:
— Картину, щоденник і адресу! Я ще встигаю до кінця робочого дня!
Зробив, що вона казала, і тепер дивився з вікна вітальні, як Надійна твердим кроком переходила вулицю. Пакунок з картиною і щоденником невблаганно віддалявся, погойдуючись у такт ході… От усе й скінчилось… Незване наблизилось, торкнуло крилом, відчуло мою неспроможність і летить далі, кидаючи мене, непотріб… Довкола розлився такий смуток, що аж в очах потемніло. Ледве добрався до своєї кімнати і впав долілиць на тахту…
Мій світ розпався на три дні. Уявити не можу, що буде далі. Єдиного хочу зараз, притому хочу нестримно, як раніше і не вмів хотіти, — це знову потрапити на лісову галявину. Здається, не можу жити без неї… Здається, тільки й світу, що ця галявина. Час збігає, а я не можу навіть поворухнутись… Раптом біля самого вуха защебетала якась птаха. Я здригнувся, і вона пурхнула вбік. Підводжу голову. Що це?! А, це ліс, той самий давній, первісний… А я лежу па лісовій галявині, зарившись у сухе торішнє листя.
Юрій Пригорницький
ПРИНЦ ТА ПРИНЦЕСА
Водній руці янгол тримав реторту, в другій — жабу. Він ширяв над столом, захаращеним ступами, книжками, безліччю скляного посуду. Я про щось запитував у нього, відчуваючи наближення якогось нового, іншого, стократ повнішого життя… Незвичайний алхімік повагом відповідав, а радше… імітував вимову. Сам же голос лунав одірвано — падав звідкись ізгори. Наразі я й постеріг, що мій співрозмовник почеплений на силі сріблястих ниток, які губились у хмарній високості. Під такою орудою він наточив з реторти повну чашу. “Невже філософський камінь — рідина?”— вразило мене. “У тім-бо й річ! — багатозначно скинула бровами маріонетка. — Ще три краплі жаб’ячої крові — й готово. Бери! Ти добудеш собі золоте щастя!” Я сягнув по жадану спасенну чашу… але раптом здригнувся всесвіт, нитки обірвались, чаша зникла і в очі блиснуло світлом: я прокинувся.