Чоловік, що стискав голову руками, впав і поповз уперед.
— Я у пеклі! — кричав він до неї, піднявши голову. Його обличчя кривилося й спотворювалося, наче під шкірою кублилися гадюки. — Я вдавався до блуду! Я грав у карти! Я вживав зілля! Я грішив! Я… — Але його голос линув угору страхітливим істеричним причитанням, що заглушало слова. Він тримав голову так, наче вона от-от трісне, як перезріла мускусна диня.
Паства, наче за командою, вгамувалася, завмерши в напіверотичних позах, що виражали екстаз.
Сильвія Пітстон зійшла вниз і поклала руку на голову чоловіка. Щойно її сильні білі пальці, делікатні й бездоганні, занурилися в його волосся, чоловік перестав кричати й мовчки подивився на проповідницю.
— Хто був із тобою, коли ти грішив? — спитала вона, дивлячись йому просто у вічі. Її погляд був досить глибокий, ніжний і холодний, щоби здобути перемогу.
— Лу… Лукавий.
— Ім’я якому?
— Ім’я якому Сатана. — Напівшепіт зі шморганням.
— Ти зречешся?
— Так! Так! О Ісусе, Спасителю мій! — пристрасно заговорив він.
Вона струснула голову свого парафіянина, а він втупився у неї бездумним ясним поглядом фанатика.
— Якби він зайшов у ті двері… — Вона посварила пальцем у бік темного вестибюля, де стояв стрілець, — ти б міг зректися, дивлячись йому в обличчя?
— Клянуся іменем матері!
— Ти віриш у вічну любов Ісуса?
Він почав рюмсати.
— Гадом буду, якщо не вірю…
— Він прощає тебе за це, Джонсоне.
— Хвала Господу, — сказав Джонсон, схлипуючи.
— Я знаю, що він прощає тебе, так само напевно, як і те, що після Армагеддону він вижене тих, хто не розкаявся, із храмів своїх у вогненну геєну за краєм світу.
— Хвала Господу, — урочисто промовили знеможені парафіяни, що вже знесилилися плакати.
— А ще я знаю, що Лукавий, цей Сатана, цей володар мух і гадів буде повалений і розтоптаний… ти розтопчеш його, Джонсоне, коли він постане перед тобою?
— Так! Хвала Господу! — ридав Джонсон. — Обидвома ногами!
— Брати й сестри мої, ви розтопчете його, коли він постане перед вами?
— Та-а-ак. — Задоволено.
— Коли завтра побачите, як він простує Головною вулицею?
— Хвала Господові…
Стрілець непомітно вислизнув за двері й попрямував до міста. Повітря було насичене запахом пустелі. Майже час іти.
Майже.
Знову в ліжку.
— Вона не прийме тебе, — сказала Еллі голосом, у якому бриніли нотки страху. — Вона взагалі нікого не приймає. Виходить тільки в неділю ввечері, щоб допомогти кожному звільнитися від диявола.
— Давно вона тут?
— Дванадцять років. А може, всього лише два. Час — дивна штука, мабуть, тобі це відомо. Давай змінимо тему.
— Звідки вона з’явилася? З якого боку прийшла?
— Не знаю. — Бреше.
— Еллі!
— Я не знаю!
— Еллі!
— Ну годі! Годі! Вона прийшла з того боку, де поселяни. З пустелі.
— Я так і думав. — Йому трохи відлягло від серця. Інакше кажучи, з південного сходу. Тією дорогою, якою йшов він сам. Тією, яку він часом навіть бачив у небі. І він припускав, що місце, з якого прийшла проповідниця, лежало значно далі, ніж хижки поселян чи навіть сама пустеля. Як їй вдалося забрести так далеко? Користуючись якоюсь старезною машиною, яка й досі була на ходу? Може, поїздом? — Де вона мешкає?
Її голос знизився майже до шепоту.
— Якщо я тобі скажу, ти кохатимешся зі мною?
— Я кохатимуся з тобою в будь-якому разі. Але я хочу знати.
Еллі зітхнула. Це був знайомий ревнивий тон, змучений, жовтий, наче шелест сторінок, які перегортають.
— У неї будинок на пагорбі позаду церкви. Просто хижка. Це там… жив справжній священик, поки не поїхав. Цього досить? Задоволений?
— Ні. Поки що ні, — сказав він і навалився на неї.
Він знав, що настав останній день перед розставанням з Еллі.
Небесне склепіння нагадувало гидку пожмакану сутану, химерно облиту зверху багрянцем зорі. Еллі ходила, немов у воду опущена: запалювала лампи, перегортала кукурудзяні оладки, що шкварчали на сковорідці. Після того як вона розповіла стрільцеві все, що йому потрібно було знати, він кохався з нею дуже пристрасно, і вона віддавалася пристрасніше, ніж будь-коли раніше, і віддавалася з відчаєм через наближення світанку, з невичерпною енергією шістнадцятирічної. Але цього ранку її обличчя було блідим — перед черговою менопаузою.
Сніданок подала мовчки. Він їв швидко, поспіхом пережовував і ковтав, запиваючи кожен шматок гарячою кавою. Еллі підійшла до дверей бару й зосереджено спозирала на ранок з мовчазними армадами хмар, що повільно пливли по небу.
— Наближається суховій.
— Мене це анітрохи не дивує.
— А тебе взагалі що-небудь дивує? — іронічно спитала вона і, повернувшись, побачила, як він бере капелюха. Нап’явши його на голову, стрілець пішов до виходу, зачепивши її, коли проходив повз.
— Іноді, — сказав він. Після того йому судилося побачити її живою лише один раз.
Коли він підійшов до хатини Сильвії Пітстон, вітер зовсім ущух і весь світ наче зачаївся в очікуванні. Стрілець досить довго перебував у пустельному краї, тож знав: що довше затишшя, то страшніше лютуватиме буря, коли врешті-решт розіграється. Над усім розтікалося химерне, рівномірно розсіяне світло.
До дверей перехнябленої старезної хижі було прибите величезне дерев’яне розп’яття. Стрілець постукав і став чекати. У відповідь — ні звуку. Постукав ще раз. І знову ніякої відповіді. Трохи відійшовши назад, він одним ударом правої ноги так сильно штовхнув двері, аж відлетів маленький засув із внутрішнього боку. Двері з розгону грюкнули об стіну, подекуди обшиту дошками, і в усі боки з ляку порснули щури. У передпокої в гігантському кріслі-гойдалці з «залізного» дерева сиділа Сильвія Пітстон і спокійно дивилася на нього своїми величезними темними очима. Грозові спалахи відбивалися на її щоках мінливими напівтонами. На ній була шаль. Крісло-гойдалка тихенько порипувало.
Вони дивилися одне на одного, не відводячи поглядів, протягом довгої миті — моменту поза часом.
— Ти ніколи його не наздоженеш, — сказала вона. — Бо йдеш неправедним шляхом.
— Він був у тебе, — мовив стрілець.
— І в моєму ліжку теж. Він говорив до мене Мовою. Високою Мовою. Він…
— Він трахав тебе. У прямому й переносному значеннях цього слова.
Вона й оком не змигнула.
— Ти простуєш шляхом зла, стрільцю. Ти потопаєш у мороці. Того вечора ти теж стояв у тіні храму. Невже ти думав, що я тебе не помічу?
— Навіщо він зцілив травоїдника?
— Він янгол Господень. Так він сказав.
— Сподіваюся, він посміхався, промовляючи ці слова.
Вона, немов дика тварина, мимоволі вишкірила зуби.
— Він сказав мені, що ти з’явишся слідом за ним. І пояснив, що я маю робити. Ти Антихрист — ось що він сказав.
Стрілець заперечно похитав головою.
— Такого він не казав.
Вона ледь-ледь усміхнулася.
— Він казав, ти захочеш зі мною переспати. Це правда?
— А ти коли-небудь зустрічала чоловіка, який не хотів би з тобою переспати?
— Моя плоть коштуватиме тобі життя, стрільцю. Він запліднив мене. Це не його дитя, а великого царя. Якщо ти оволодієш мною силоміць… — Думку довершила лінива посмішка. Водночас жінка поколивала своїми величезними, колосальними стегнами, і вони розляглися під одягом, як дві бездоганні мармурові брили. Ефект був карколомний.
Він опустив руки на руків’я револьверів.
— У тобі, жінко, сидить біс, а не цар. Але не бійся. Зараз я його вижену.
Реакція була миттєвою. Вона втиснулася в спинку крісла, а на обличчі промайнув вираз зацькованої ласиці.
— Не чіпай мене! Не підходь! Ти не насмілишся торкнутися Нареченої Господа!
— Поб’ємося об заклад? — спитав стрілець і зробив крок до неї. — Як сказав картяр, виклавши на стіл жменю кубків і жезлів, гляньте, як я це роблю.
Плоть на гігантському скелеті заходила ходором. Обличчя стало подібним до карикатурної маски жаху, і вона рвучко спрямувала на нього пальці, складені знаком Ока.