І наступна думка: «Це мертвий чоловік. Він, очевидно, помер рік тому».
І чергова думка: «Це зробив чоловік у чорному».
Вони пильно споглядали один одного, стрілець і чоловік, що переступив межу божевілля.
Він заговорив, і стрілець, ошелешений, не ймучи віри, почув, що до нього звертаються Високою Мовою Ґілеада.
— Стрілець-сей, подаруй золотий. Лише один золотий. Для прикраси.
Висока Мова. Якусь мить його розум відмовлявся в це вірити. Роками — Боже! — століттями, тисячоліттями ніхто нею не розмовляв, Високої Мови вже не було, він останній, останній стрілець. Усі інші були…
У німому заціпенінні він поліз до нагрудної кишені й дістав золотий. Порепана, вкрита струпами рука з омертвілою шкірою вхопила його, ніжно затисла між пальцями й піднесла вгору, щоб краще роздивитися в маслянистому світлі гасових ламп. Монета засяяла. Її барвисте сяйво було пишним і витонченим — золотистим, рудуватим, криваво-червоним.
— Ох-х-х… — Нерозбірливий звук, що мусив означати втіху. Старий невпевнено розвернувся й почав просуватися до свого столика, тримаючи монету на рівні очей, повертаючи її в різні боки й пускаючи нею зайчики.
Зала швидко спорожніла, салунні двері шалено хиталися туди й назад. Піаніст різко опустив кришку на піаніно (вона впала зі звуком «бам») і поспішив слідом за іншими, долаючи відстань до дверей довжелезними кроками персонажа комічної опери.
— Шебе! — заверещала йому навздогін жінка. У її голосі дивовижно поєднувалися страх і злість. — Шебе, повернися, а щоб тебе! — Невже стрілець уже десь чув це ім’я? Принаймні, так йому здалося, але часу розмірковувати над цим чи повертатися подумки в минуле не було.
Тим часом старий добрів до свого столика. Він крутонув монетку на подовбаній дерев’яній стільниці, очі живого мерця з бездумним захопленням спостерігали за її рухом. Ось він крутнув золотий удруге, потім втретє, і його повіки безсило впали. Четвертий раз — і голова опустилася на стільницю, перш ніж монета зупинилася.
— Маєш, — тихо й розлючено сказала жінка. — Ти розігнав мені всіх відвідувачів. Задоволений тепер?
— Вони повернуться, — відповів стрілець.
— Сьогодні — ні, це вже точно.
— Хто він такий? — Стрілець жестом показав на травоїдника.
— Пішов ти в сраку. Сей.
— Мені потрібно це знати, — терпляче мовив стрілець. — Він…
— Якось дивно він із тобою розмовляв, — сказала вона. — Норт ніколи в житті так не говорив.
— Я шукаю чоловіка. Мабуть, ви його знаєте.
Вона незмигно дивилася на нього, потроху втихомирюючи свій гнів. На зміну йому прийшла задума, а потім очі спалахнули й зволожилися (цей погляд стрілець уже бачив раніше). Перехняблена будівля поринула в свої думки. Десь далеко гучно гавкав собака. Стрілець чекав. Жінка зрозуміла, що він усе знає, і спалах потьмянів, перейшов у розпуку, німу потребу, в якої не було язика.
— Гадаю, мою ціну ти знаєш, — сказала вона. — У мене сверблячка, якій я раніше давала раду, а зараз не можу.
Він не зводив з неї очей. У темряві шраму не було видно. Її тіло було досить худорлявим, тому його форми досі не обвисли, навіть незважаючи на пустелю, шорсткий пісок і важку одноманітну роботу. Колись вона була гарненька, ба навіть вродлива. Хоча це не мало ніякого значення. Навіть якби в безплідній пітьмі її лона відклали личинки могильні черви. Так написано на роду. Десь чиясь рука занесла все це в книгу ка.
Вона затулила обличчя руками, і виявилося, що резерви її душі ще не вичерпалися і їх достатньо для того, щоби розплакатися.
— Не дивися на мене! Не треба на мене так погано дивитися.
— Вибач, — сказав стрілець. — Я не мав на увазі нічого поганого.
— Ніхто з вас ніколи не має! — викрикнула вона йому в обличчя.
— Замкни шинок і згаси світло.
Вона досі схлипувала, затулившись руками. Його тішило, що вона тримає руки біля обличчя. Не через шрам, а тому, що так вона знову виглядала як молода (хай навіть не цнотлива) дівчина. Англійська булавка, якою була пришпилена поворозка її сукні, блищала у єлейному світлі.
— Він може щось украсти? Якщо так, то я його викину за двері.
— Ні, — прошепотіла вона. — Норт не злодій.
— Тоді згаси світло.
Руки від обличчя вона прибрала тільки тоді, коли опинилася у стрільця за спиною й одну по одній гасила лампи, повертаючи ґніт і задуваючи полум’я. Потім взяла його руку в темряві, і він відчув її тепло. Вона повела його нагору. Там не було світла, і можна було не ховаючись кохатися.
Скрутивши у пітьмі цигарки, він запалив їх і простягнув одну з них їй. Кімната напахтилася її парфумами — зворушливим ароматом свіжого бузку. Але дух пустелі домінував. Він зрозумів, що боїться пустелі, яка стелеться попереду.
— Його ім’я Норт, — сказала вона. Різкі нотки з голосу не зникли. — Просто Норт. Він помер.
Стрілець чекав.
— Його торкнулася рука Бога.
— Я ніколи Його не бачив, — відказав стрілець.
— Він був тут з незапам’ятних часів — ну, Норт, а не Бог. — Вона нервово розсміялася в темряві. — Якийсь час вивозив лайно. Потім почав пити. Нюхати траву. Потім курити її. Діти ходили за ним зграйками і цькували його псами. Він носив старі зелені штани, від них дуже тхнуло. Розумієш?
— Так.
— Він почав жувати її. Наприкінці вже просто сидів там і нічого не їв. Може, йому ввижалося, що він король. Діти — його блазні, а собаки — принци.
— Так.
— Він помер просто перед дверима цього шинку, — розповідала далі вона. — Пришкандибав, цокаючи підборами по дошках тротуару, — його чоботи не зношувалися, то були солдатські чоботи, він знайшов їх на старій залізничній станції, — а за ним вервечкою тяглися діти й собаки. У нього був такий вигляд, наче кілька старих дротяних вішалок для одягу переплелися між собою. У його очах горів пекельний вогонь, а він тільки шкірив зуби… діти вирізають такі усмішки на гострокоренях і гарбузах напередодні свята Жнив. Від нього тхнуло брудом, гноєм і травою. Патьоки слини стікали з кутиків рота, як зелена кров. По-моєму, він хотів зайти й послухати, як Шеб грає на піаніно. І просто на порозі став і задрав голову. Я його бачила, і чомусь мені здалося, що він чує звуки коліс диліжанса, хоча за розкладом його не мало бути. А тоді його знудило, і блювота була чорна, змішана з кров’ю, цілою калюжею крові. Блювота лилася крізь той вищир, як вода з каналізації — в решітку. Сморід стояв такий, що очамріти можна. Він підняв руки і просто перекинувся. От і все. Здох у власному блювотинні, шкірячи зуби.
— Нічогенька історія.
— О, так, спасибі, сей. Це місце таке класне.
Вона тремтіла. Надворі, не перестаючи, завивав буревій, і бахкання дверей на вітрі долинало десь здалеку, наче звук, почутий крізь сон. У стінах шкряботіли миші. Стрілець тут же подумав, що це, мабуть, єдиний заклад у містечку, достатньо заможний, аби прогодувати мишей. Він поклав руку на живіт жінці, і вона сіпнулася від несподіванки, але потім розслабилася.
— Чоловік у чорному, — нагадав він.
— Тобі неодмінно треба взяти своє, га? Не міг просто трахнути мене і заснути.
— Я мушу взяти своє.
— Гаразд. Я тобі розповім. — Ухопивши його руку обома долонями, вона почала свою оповідь.
Він з’явився надвечір того дня, коли помер Норт. Вітер розійшовся не на жарт: змітав верхній шар ґрунту, люто жбурлявся шматками гравію і вирваними з коренем стеблами кукурудзи. Джубал Кенерлі замкнув стайню, інші нечисленні крамарі наглухо зачинили віконниці й закріпили їх дошками. Небо було кольору жовтавого давнього сиру, і хмари по ньому летіли так швидко, наче стрімголов тікали від чогось жаского, що побачили в просторах пустелі, які проминули зовсім недавно.
Переслідуваний стрільцем приїхав на тряскій кінній таратайці. Брезент, натягнутий над підстилкою, брижився на вітрі. На обличчі чоловіка застигла широченна, наче привітальна, усмішка. Люди стежили за тим, як він наближається, і старий Кенерлі, що лежав біля вікна з пляшкою в одній руці й м’якою гарячою плоттю груді своєї середульшої дочки — в другій, вирішив, що не відчинятиме, якщо раптом цей чолов’яга постукає у двері.