Я спитала Кінана, чим можу допомогти, і він попросив написати йому офіційний лист підтримки. Звісно, я напишу, сказала я, і допоможу знайти решту наших однокласників. Ми об’єдналися й сказали босові капітана Рендала все, що ми думаємо. Нас майже не слухали, але той запис із особової справи Кінана успішно зник.
Дивно, але цей міні-бій проти бюрократії зблизив нас, зробив друзями. Ми домоглися анулювання неприємного запису, і між нами з’явилася взаємна повага. Кінана відрядили працювати до Кореї, мене — до Японії, тож тримати зв’язок було досить просто. Наше навчання завершилося, але Кінана Зеркеля я бачила не востаннє.
На початку квітня я сіла на довгий рейс до Японії, радіючи, що почалося доросле життя. Правда, я трохи побоювалася того, що воно приготувало для мене. Я була заміжня, однак мене з чоловіком розділяли океани й континенти. Я працювала, щоб досягти своєї мрії, перебуваючи в такому кар’єрному полі, де домінували чоловіки. Тут було повно людей, які ставилися до мене так, ніби мені серед них не місце. Більшість уважала, що я виконуватиму роботу погано, одначе в мене все виходило. Мені доводилося починати все спочатку й здобувати довіру щоразу, як я опинялася в новій команді. На тому етапі моєї кар’єри це відбувалося раз чи два на півроку.
Проте я мала найкращого друга, Єгера, що летів зі мною, сидячи в клітці, у вантажному відсіку літака. У ветклініці мені дали слабке заспокійливе, з яким більшу частину дороги він міг проспати, і перед злетом він охоче з’їв цей «чарівний гот-дог». Нам треба було пересидіти ніч в аеропорту Токіо, і мені страшенно не подобалося, що я не можу випустити його з клітки. Я спала, просунувши пальці крізь ґрати й пестячи його. Його рожевий ніс — для вівчарок це рідкість, у них зазвичай носи чорні — я ніжно називала маленьким свинячим рильцем. Було неймовірно мило спостерігати, як Єгер спокійно спить у клітці, поклавши голову на свою іграшку — маленьку свинку. Я прокинулася від охання й ахання японців довкола. Усі питали, чи можна сфотографуватися з тим лагідним велетнем, що у мене в клітці. Очевидно, такі великі собаки в Японії трапляються рідко.
Мій чоловік, який досі був кадетом і навчався в університеті Техасу останній рік, ще не працював, тож я зі своєї крихітної зарплати мала оплачувати і свої рахунки в Японії, і чоловікові рахунки в Остіні. То була тяжка зима. Часом я не могла собі дозволити навіть увімкнути обігрівач, а тому багато ночей просиділа в ліжку у двох парах штанів і шкарпеток за читанням інструкцій до літальних апаратів. Однак мені не було самотньо: я завжди могла пригорнутися до великого пухнастого Єгера, щоб зігрітися.
Моїм першим завданням на базі в Японії було керувати ланкою спеціалістів-ремонтників. У Повітряних силах персонал має багато рівнів організації: найменшу групу зазвичай називають ланкою, а найбільшу — крилом. Кожне крило поділяється на групи, групи — на ескадрильї, а ескадрильї — на ланки. Залежно від обсягу роботи, яку повинна виконати ланка, кількість людей у її складі може коливатися від десятка до кількох сотень.
Спеціалісти-ремонтники працюють у підсобних майстернях — там відбувається весь «закулісний» ремонт, коли літальний апарат прибирають з аеродрому. Більшість ремонтних робіт проводять саме ланки спеціалістів-ремонтників (авіа-ПММ, двигуни, радіоелектронне обладнання), але до швидкого ремонту вдаються просто на аеродромі. «Аеродромом» я називаю доріжку для рулювання, ангари й паркомісця літаків, а також будівлі, в яких живе технічний персонал і пілоти. Більшу частину, якщо не всіх, новеньких офіцерів спочатку «обкатують» у цих підсобних майстернях і аж тоді посилають на аеродром.
Люди, які працюють на аеродромі, живуть і дихають за його розкладом. Працювати на аеродромі означає швидко розвернути літальний апарат, підготувати його до польоту й переконатися, що летіти на ньому безпечно. Часто для цього треба відпрацьовувати чотирнадцятигодинні зміни під крижаним снігом, що його навсібіч розвіює вітер. Я мала відпрацювати в майстернях шість місяців, перш ніж зароблю собі місце на аеродромі. І хоч я розумію, що це все звучить не надто привабливо, мені хотілося бути саме на аеродромі, в епіцентрі всього дійства, — вчитися й долати випробування щодня.